Більше я ніколи

Рей Бредбері рекомендував починати творчий шлях із коротких форм. Тож це — мій випадок і коротеньке оповідання.

Більше я ніколи

Невагомість. Чотири склади́. НЕ ВА ГО МІСТЬ. Це я думаю про такі речі? Так, я. У мене є трохи часу поки вони не прийшли. Як довго я борсаюсь у воді? Не знаю.

Пригадую як ми вийшли з порту. До того була розмова з дружиною як чудесно вийти на рибалку. Здійснити ще одну мрію. Для мене вона коштувала 500 євро і 2 дні наодинці з морем... Зараз мені смішно. Капітан слухаючи мене всміхався. «Ти не перший, і не останній». Я вірив і довіряв. Його лице, обвітрене морським повітрям, в'їлося в зморшки. Частина тої солі мабуть ніколи не вийде з його обличчя. Досвідчений.

— Гарно порибалити, любий — кричала дружина махаючи з берега. Браслети на її руці відбивали сонячне проміння. Я кивав у відповідь цілуючи повітря.

Що мене вкусило піти на палубу? А ще й вночі, хоча капітан забороняв... Знаю — авантюризм. Дихання моря, блиск зірок, мерехтіння хвиль, що побудували дорогу до місяця. А ще чорна вода. Хотілося відчути її силу, тиск. Як вона обтікає корму. В голові сяйнула думка опустити руку. Тримати як наживку, перевірити себе. Скільки часу буде достатньо, щоб відчути себе героєм? Ніхто ж не вхопить. Дістався східців тримаючись рукою. Ось тепла вода обхопила праву кінцівку. Я розслабився перебираючи фалангами під водою. Навіть в темряві на пальці світилася обручка. Дружина мабуть відпочиває в номері. Їй це не зрозуміти.

Скільки тисяч очей дивиться на мою руку? Знайдеться хоч якась пара, що ризикне і вкусить? Вчепиться тягнучи в темряву? Уява малює ті очі. Ось вони наближаються. Плавник розрізає товщу води як ніж масло. Нехай це буде акула з гострими рядами зубів. Це її територія. Ближче. Ще ближче. Я дивлюся у воду, а серце моє завмирає. Бачу, як щось сіре наближається. Повільно, безповоротно. Гострий ніс, блискіт очей. Тримай, герой, тримай! Страх паралізує. Не витримавши, я дістаю руку. Теплі краплі, що стікають з пальців б'ють по воді. Це могла бути кров. Моя кров... Я торкаюся рукою обличчя. Солона вода попадає на губи.

Капітан мовив, що судно рухатиметься і вночі. Він не буде спати. Хоче показати місце, де вода кишить рибою. Це буде вранці. Я не проти.

Піднялися хвилі. Відчуваю як море піниться, кипить. Раз-по-раз хвилі налітають на борт судна. Лізу вверх. Боса нога вислизає і, я, спочатку коліном, а потім головою, б'юся по східцю. Падаю в морок. Крик болі глушиться під водою. Лише бачу як повітряні кульки тягнуться догори. Навколо темрява. Мене перевернуло, голову обпікає вогнем. Затримавши кисень я роззираюся і бачу світло. Туди, до нього. Запрацювавши ногами опиняюся на поверхні. Світло те — місяць. Мозок наповнюється повітрям.

Риболовне судно відпливає, але ні. Стійте. Не треба. Егей! В рубці капітана горить лампа. Я хочу крикнути. В останній момент слова порятунку тонуть у хвилі, що б'є по мені. Знову струс, крутіння, темрява. Виринаю на поверхню, але нічого не можу сказати. Хрипкий кашель підіймається аж із живота. Я відчуваю себе обманутим, покинутим. Ніби моє тіло затверділо, а рятувальники, що мене побачили, не допомагають, бо я не прошу допомоги. Це страшно.

Страшно. Два склади́. Пройшла ніч. Шалені хвилі віднесли мене ще далі у море. Скільки часу пройде, як капітан зрозуміє, що мене нема? Я тримаюся на воді. Мені треба бути у свідомості. Дуже кортить пити. Але тільки не морську воду, бо почнеться марення і захочеться ще дужче пити. Згадалася історія про моряка, що вижив після корабельної аварії. Чоловік врятувався ловлячи черепах та п'ючи їх кров. Шалений сміх викривив моє обличчя.

— Агов, ви де? — кричу я регочучи.

Моє лице червоне і вкрите білими плямами солі. Пекуче сонце обпікає. В обід знову прийшли вони. Хвилі. Набираючи об'єм вони зростали перетворюючись на гори. Топили мене, перевертали. Байдуже гралися, немов хотіли, щоб я ще пожив. Істинної сили ще не було і море за кілька хвилин заспокоїлося.

Білі чайки кричали наді мною. Я прикривав долонями сонце, щоб не сліпило. Хотів розглянути цих птахів. Через кілька годин диск сонця зайшов за обрій. Раптом я почув звук сирени. Порятунок! Я розвертався, підіймав голову. Але все було однакове. Безкрає море та чайки. То вони кричали...

Скільки я ще протримаюся? Наступна ніч мене зморить. Я ліг на воду і уявив пісок. Вода бігла по ньому перевертаючи камінчики і утворюючи білий шум. Ніби у воду додали миючого порошку. Безодня виштовхувала, вона і забере.

Десь в далині загуркотіло. Темне небо забере мене. Поховає. Я нічого не можу вдіяти. Лише уявляв свою дружину. Невже я її не побачу? Вона на це не заслужила. Але це ж я. Я завжди любив драйв, екстрим. Ось тобі і маєш.

Перша серйозна хвиля вибила із моїх легень весь кисень. Тіло побувало немов у м’ясорубці. Я заледве дістався поверхні відкашлюючись. Море хвилювалося. Валуни билися створюючи мелодію безнадії та поразки.

Другу хвилю я побачив за сто метрів. Ніби кадри із кіноплівки відтворювали уповільнений сюжет. Ось вона підіймається і виростає. Білі краплини шуму обхоплюють синю масивну гору, що рухається на мене як хижак. Ковтає все на своєму шляху. Все, рятунку не буде. Але спроба. Спроба варта життя. Я поплив на неї. З усієї сили я рухався по її стіні на самий верх. Опинившись на її гребені мені відкрився увесь обрій. Море шматувало себе. Рвало, вбивало, ламало. Чим я заслужив на таке? Не встиг я дати відповідь, як з найвищої точки хвилі я впав донизу. Розпластаний та знесилений. Це кінець... Дружина, авантюризм, капітан, риболовля. Все замерехтіло у моїй скроні. А ще гуркіт. Він наростав та збільшувався. Гроза знищить мене.

Боротися з третьою хвилею я не зміг. Лише бачив хмарочос, що виринав з-за інших будинків як старший брат. А потім я побачив її, дружину. Вона сиділа в кабіні гелікоптера. Цей гуркіт... Коли хвиля підійшла ближче я зробив ще одну спробу. Падіння з неї вибило з мене все і стало темно. Крик дружини, як і свій, протяжний та жалібний, я ніколи не забуду.

***

— Любий, капітан Неро просив передати тобі черепашку. Я чесно не знаю до чого це тут, але ось вона, тримай.

Я лежав у лікарняній палаті і дивився на малу черепаху. Вона поміщалася на моїх долонях. Коричнева з чорними очима.

Посміхнувшись, я сказав:

— Мені пощастило трохи більше, повір.

І поклавши тварину біля ніг я обійняв свою дружину. Більше я ніколи...