На старості років, коли життя стане рівним як злітна смуга, ми з дружиною відкриємо ресторан. Невеликий такий, відчинений для кожного.

За широкими ставнями відкриватиметься вид на гори; на плетених м'яких стільцях лежатимуть подушки; лаковані дерев'яні столи блистітимуть. Коли жаритиме літо, працюватимуть вентилятори. Прийде зима, у каміні горітиме вогонь. Біле цвітіння вазонів пахнутиме на весь ресторан. На стінах висітимуть фотографії родини. Деякі світлини будуть чорно-білими. Вони додадуть старовини. Одна з моїх улюблених буде в центрі. На ній дружина підіймає маля високо в небо. Я спостерігатиму і бачитиму, як немовля голосно сміється дивлячись на маму. Її дзвінка радість глушитиме шум найбільших хвиль, що гуркотітимуть позаду. А ще медалі. Багато медалей.

Також мені подобається слово шинквас. Я, як тисячі другорядних героїв романів та повістей, буду його протирати, але з єдиною відмінністю — він ставатиме чистим, а не брудним. Я наливатиму пиво і домашнє вино. Ми готуватимемо грибну юшку, грецький салат, рибу, будемо смажити м'ясо. Словом все те, що колись коштували і нам це сподобалося.

Це хороша ціль на майбутнє. Довгострокова. Одна з найкращих, щоб записати в план вже зараз. В світі так багато місць де ми не були. Скільки ідей можна взяти та примножити. Десятки, сотні, тисячі. 

І я писатиму. Про все на світі. Видумане, надумане, жите та пережите. А коли найменші гості візьмуть діда за руку та попросять розповісти про фотографії, він розкаже про найулюбленішу. Центральну. А потім кивне на їхню маму, яка так схоже посміхається як це було на морі багато років тому.
#ботребаписати #anatolii_tantsiura