Ви надихаєте мене писати

Досі я писала більше для себе... Тому що сюжет і герої - це теж свого роду ноша. Якщо не напишеш, то не відпустиш. Вони сидять у твоїй голові і виспівують про своє кохання, своє страждання. Зате, коли сідаєш за письмо, тільки й встигаєш, що слідкувати за грамотністю.

Бо ж я не з тих письменників, що товаришують з філологією. Хоча сама з родини українських філологів. На півдні то просто особливий випадок.... Але, коли писала від руки, для мене було звичною справою написати п`ять слів разом, пропустити слово. З останнім досі грішу. Бо коли думаю, що вже написала речення.... Починаю перевіряти, а в мене часом слово, що передає сенс просто не написане. Я повертаюсь і вписую його.

Окрема історія з Князівством Романа. Я довго вагалась, писати мені його чи ні? В історії з князем Романом забагато білих п`ятен. Є така інформація, яку взагалі рідко зустрінеш і не кожен історик те підтвердить. Все це впливає на сюжет.

Та з іншого боку, герой на тебе тисне. Кожен раз коли ти маєш секунду часу, ти займаєшся тим, що складаєш сюжет, співвідносиш з фактами, а потім сильно лаїшся. Бо не виходить....

Але, спілкування з авторами надихає. Компанія на Litnet справді зібралась добра. Знаходячись в літературній компанії, хочеться писати.

Хоч я звила захищати власне творіння.... Такий я, дещо авторитарний автор. :) 

Не знаю, настільки то добре, чи погано.