А що ви шукаєте у книгах?

Нещодавно гортаючи бібліотеку, та обираючи черговий твір, задалась питанням що ж я, як читач, взагалі шукаю у книгах? Чому одні книги «залітають», а інші, попри купу схвальних відгуків від інших читачів, дочитую лише на впертості?

Зрозуміло, що у всіх смаки та пріоритети різні. Є купа досліджень, статистики, якою гарно користуються магазини та видавці. То чому ж особисто я шукаю щось не у топах та на вершинах рейтингів? Отож я склала список того, що шукаю у книгах. Приєднуйтесь, якщо у вас виникали схожі думки.

По-перше, я шукаю в книзі цікаву інформацію. Історичні події, наукові факти, реальні дослідження чи просто випадки з життя, що змушують подивитись на світ під іншим кутом.

Наприклад книга Харука Муракамі «Норвежский ліс», не вражає сюжетом чи динамікою, проте дає можливість подивитись на світ очима японця крізь їх менталітет, роздивитись звичний для іншої культури побут .

«Skunk Works: личные мемуары моей работы в Локхид» Бена Річа теж не назвеш гостросюжетною книгою, проте в ній стільки цікавих життєвих фактів, людей, емоцій, погляду на звичну мені країну з іншої точки зору, що особисто я то читала насолоджуючись кожною сторінкою.

Також яскравий слід полишили «Щоденники Єфросії Керсновської», де описано без прикрас насичене життя непересічної жінки за часів становлення радянської влади.

А книга «Сакура і Дуб» так взагалі неймовірний довідник культури Великобританії і Японії.

Друге – достовірна емоційність. Іноді читаючи книгу можна разом з героями плакати і сміятись, а іноді лише з нудьгою навскоси проглядаєш текст, шукаючи нарешті причини моральних страждань та хаотичних метань персонажу на 250 сторінок. Кажуть жінкам притаманне страждати без причини – мабуть я не зовсім жінка, бо зазвичай мені для розуміння подібного потрібного аргументи більш вагомі аніж «він так подивився… чи «в нього такі сідниці…»

На мою думку книги повинні викликати емоції, а не описувати як я їх можу відчути. Наприклад «Тысяча сияющих солнц» Халед Хоссейни мені здається не може полишити спокійним нікого, бо там автор ґрунтовно занурює читача у вир подій і змушує дивитись на світ очима різних людей, пояснюючи їх мотивацію, обставини, традиції.

Третє – гарна, насичена мова. Так, я розумію важлива ідея, динаміка сюжету емоції, але коли «око ріжуть» русизми, повтори та куці фрази, наче їх хто пообгризав, то вбиває все задоволення. І це я не занадто вибаглива до ком, двокрапок, одруків, бо ж і сама цим грішу. Я легко можу не звернути увагу на подібні речі коли вони трапляються не на кожній сторінці, та коли то повсякчас, то єдине що полишається – закрити книгу, визнавши власну поразку у виборі твору.

А є ж такі книги котрі бажаєш перечитати, аби лишень зануритись у витончене мереживо мови. Ти вже знаєш сюжет, зміст, вже відсутня інтрига, але така мова… Така м’яка, виразна, барвиста, вишукана, що лише заради неї є бажання читати твір.

Четверте: образність і реалістичність її побудови. Особливо коли то містика чи фантастика. Здається якщо ти читаєш про надприродне, то про яку реалістичність може йти мова? Але ж один опише привида так, що він тобі потім півроку ввижатиметься, а інший – що реготатимеш з нього, як з незграбної декорації радянського фантастичного фільму 50- х років

І з фантастикою чи альтернативною історією та ж біда, бо ж все має гуртуватись на якійсь основі, або хоча б логічно будуватись. Так логіка буває різна, але коли я читаю історію про витончену розніжену графиню з вищого світу, котра вперше пішла гуляти містом (сторіччя так 17-го), легко, не викликаючи підозр, влаштувалась прибиральницею в таверні набитій злочинцями і «непомітно» в той же вечір вдало найняла капітана–пірата, легко оплативши його послуги коштовним намистом з шиї, яке на ній бовталось весь цей час, то мій регіт чути в сусідній кімнаті, а книга йде шукати читача з менш критичним мисленням.

Те саме відноситься і до опису менталітету чи країни, які автор не дуже гарно знає. Так, я розумію, що не всім то впаде у око, але якими б не були пристрасті, якщо вони описані в умовах що зовсім не відповідають можливим, то викликає такий дисонанс, що зводить нанівець усі наміри автора.

Один мій знайомий принципово не читав книгу Джеймса Карвела «Сегун», аргментуючи « що той американець може знати про Японію?» Так, можливо він про неї і не все знав, проте він подав її очима іноземця і чудово зміг передати саме опис знайомства з новою культурою. Шок, здивування, відразу, вивчення, поступове розуміння, і нарешті часткове прийняття незвичної для європейця філософії. Всі можливі огріхи і незнання певних моментів автор чудово аргументував.

П’яте і мабуть найголовніше -- це загальна ідея, дух твору. Кожен автор щось бажає сказати світу. Принаймі я так думаю. Кожна книга, то ціле життя. І чудово коли воно настільки наповнене змістом (текст, підтекст, третій, четвертий шар думки – то взагалі моя мрія), що його варто не лише прочитати, але й перечитати.

Я обожнюю коли після того, як перегорнув останню сторінку, ти ще якийсь час полишаєшся під враженням. Наприклад, виникає бажання насолоджуватись власним життям чи з’являються сили його змінити, згадуєш про можливість принести радість оточуючим тебе людям, або ж книга змушує зрозуміти чиюсь, відмінну від вашої, точки зору. Можливо не прийняти, та принаймі визнати її існування. До авторів подібних книг я завжди повертаюсь. Проте, на жаль, є книги закривши які шкодуєш, про витрачений час.

Кожна книга, то відображення людини що її писала. І навіть якщо автора немає як «персонажа» в книзі, твір завжди несе базовий набір цінностей і світогляду того, хто його створив. Книга може бути про кохання, війну, майбутнє чи взагалі вигаданий світ, там можуть бути описи смертей зомбі, дурнів чи істеричок, проте якщо людина, котра її писала світла, така, що несе в собі любов і бажання змінити світ на краще, то після прочитання будь якої з її книг у читача полишиться промінчик того світла. І на мою думку такі книги найцінніші.

А що ви шукаєте у книгах?