Привіт ♥

Ось і добігла кінця моя робота над другим об'ємним твором "Я кохаю Вас, пане професоре". Написання, редагування (звісно, трохи згодом я до цього ще повернуся)  і викладення зайняло майже чотири місяці. За цей час я встигла прив'язатися до своїх героїв, тому зараз і радісно, і сумно водночас. 

Історію виникнення ідеї я вже писала у відповідь на питання до одного з записів мого блогу. Тут же хочу додати, що мені насправді було доволі складно зважитися реалізовувати подібний задум. Я й сама ще студентка, маю викладачів різного віку, а історія, до всього, від першої особи написана... Зрозуміло, що могли припустити) Втім, тоді я подумала: ну чому моя ідея має припадати пилом через такі дурниці?! І взялася писати. А чому написано від першої особи я вже якось пояснювала (отут, ближче до кінця запису).

Втім, у кожному моєму творі є хоча б трішечки від мене. Є і тут. І це любов до педагогіки. Ось, наприклад, ця цитата не вигадка, а мій спогад з минулого:

Пам’ятаю, як ще років у вісім-дев’ять розсаджувала всі свої м’які іграшки за імпровізовані парти: стільчиками служили книжки, а роль самої парти відігравали шматочки картону з-під цукерок, перегнуті в двох місцях. Я «вчила» з ними простенькі віршики і табличку множення, вимальовувала літери, клеїла аплікації з природних матеріалів та читала казки.

Особливі в цьому творі й ромашки. Їх колись подарував мені мій хлопець, якраз перед екзаменом з математичного аналізу;))) То були перші квіти, які я отримала від нього, перебуваючи в статусі його дівчини. Тому в нас з головною героїнею Лізою одне на двох особливе ставлення до ромашок. 

Я б назвала ще кілька дрібничок, та тоді доведеться багато спойлерити. 

Отож, я дякую вам, мої любі читачі, за час, що ви приділили моїй книзі, за всі коментарі і зірочки. Ваша підтримка допомагає мені рухатися вперед. Тішуся, що ви у мене є й сподіваюся, що не розчарую вас своєю подальшою творчістю.

Цілуночки,

Ваша Торі