Юлия Василинко

Ця книга — не художній твір. І не сповідь. Це — документ болю, витривалості і поступового пробудження. Авторка не розповідає про побої чи відкриту жорстокість. Вона говорить про щось тонше і страшніше — ментальне насильство, замасковане під турботу, про любов, яка вимагає, тисне, контролює, нав'язує. Про дитинство, де не було вибору. Про юність, де відповідальність наставала раніше, ніж змога сказати "ні". І про дорослість, де біль передавався далі — поки хтось не зупинив це. Це історія про жінку, яка спочатку зруйнувалась і втратила себе, але  нарешті сказала: "Досить". Якщо ви читаєте це — можливо, вам теж важливо знати, що ви не одні. І що ви — не винні. Цю книгу варто читати не для жалості, а для того, щоб розпізнати схожі пастки у власному житті. І — вийти з них.