Славко Морок

Там, де степи дихають порохом минулих років, де вкриті ковилою землі ніколи не бачили тихої ночі — панують старі, як сам Всесвіт, скелі острова Хортиця. Бурхливі води сивого Дніпра живлять своєю силою все, що радіє сонцю, і те, що ховається в моторошній тіні, та зберігають у своїх глибинах стародавні таємниці.
Місцеві кажуть, що в туманах Хортиці й сьогодні лунає шепіт тих, хто не зміг знайти спокою після смерті. Кажуть, що характерники, які знали імена мороку та пітьми, і досі шепочуть біля кришталево чистого джерела, що своєю водою знімає будь-яку втому, а може й позбавити розуму.
Я народився в Запоріжжі — колисці козацтва, у місті, що зберігає прадавні таємниці, місці, що дихає на повні груди на Хортиці й задихається від смороду металургійних підприємств, розташованих серед житлових кварталів.
Моя проза — це крижаний подих прадавніх могутніх сил, які не зникли, а лише причаїлись, бо стали терплячими.
Я пишу про героїв, яких полонить морок їхніх власних душ. Героїв, що заходять надто далеко, відкривають двері, яких ніколи не варто було чіпати, і розуміють: назад вороття немає.
У моїх історіях пітьма не сценічний фон — вона дихає і спостерігає. Вона чекає, бо для неї час не має жодного значення, і поглинає, коли настає мить.
Якщо ви закохані в шепіт ночі, а потойбічна тінь надихає взяти до рук книжку і дізнатись, чим усе скінчилося — ласкаво прошу до моїх невеселих історій.
Але знайте: по-справжньому темні історії залишаються з нами довше, ніж хотілося б.