​Розділ 3.1. Пастка для злочинців.

Родинна рада (consilium), що зібралася в кабінеті-таблінумі вілли Вібіїв наступного дня після похорону, пахла бджолиним воском, кедровими скринями й старим чорнилом, яким велися розрахункові книги роду. Це зібрання вели люди, які вважали справу закритою. У повітрі панувала атмосфера важкої, ситої законності. По праву руку від крісла покійного патера фаміліас сидів Квінт Вібій, загорнутий у чисту тогу, від якої все ще йшов ледь помітний, але вже знайомий мені дух поховального дьогтю та застояного чаду гральних кубел Субури. Поруч сіріла постать грека Клеона, що пахла полином та оцтом, а в кутку, закрита темною накидкою-паллою, нерухомо застигла молода вдова Клавдія. Мій батько, Публій Валерій Руф, сидів як головний свідок і поручник виконання волі померлого друга, виказуючи суворий, чистий аромат чебрецю та олії для змащення зброї.

​Я стояв за його спиною, у тіні важких завіс. Мені було чотирнадцять років. За суворим римським і сабінським звичаєм я залишався лише дитиною — підлітком у тозі-претексті, який не мав права голосу на зборах, а тим більше не міг висунути звинувачення дорослому повносправному римському громадянину, який щойно став головою свого роду. Якби я просто вийшов уперед і сказав, що мій ніс відчув отруту в глечику та на руках Квінта, родинна рада виставила б мене за двері як дурного дитвака, а батько покарав би мене ременями й муштрою за ганьбу перед сусідами. Я не мав жодних повноважень на цій раді. Але я мав розум, який уже навчився використовувати мої непересічні можливості у відчутті запахів у створенні смертельних логічних пасток. Я мусив спровокувати вбивцю викрити себе самого, зруйнувавши його обман зсередини.

​Коли Клеон закінчив зачитувати своє судження, а Квінт підвівся, щоб вмочити тростину - каламус у чорнило для затвердження особистим підписом прав на спадщину, я зробив із тіні завіс крок уперед.

— Батьку, — мій голос прозвучав навмисно тонко, з підлітковою несміливістю, яка мала приспати пильність присутніх. — Дозволь мені поставити одне запитання поважному Клеону. Це стосується природи смерті Луція Вібія.

Публій Валерій Руф незадоволено нахмурився, від нього війнуло гарячим духом гніву. Проте присутність сусідів змусила його зберегти зовнішній спокій і належну повагу до зібрання.

— Говори, Марку, але коротко, — кинув він. — Не затримуй поважних людей.

​Я підійшов ближче до столу, виступивши на середину кімнати. Квінт Вібій подивився на мене згори вниз із кривою посмішкою зневаги, від якої війнуло духом нерозведеного вина.

— Шляхетний Клеоне, — звернувся я до лікаря, дивлячись йому прямо в очі. — Ти сказав, що серце Луція Вібія зупинилося від густої крові та старечої немічності. Але, скажи, чи відомо твоєму мистецтву, як саме вмирає людина, коли її життя обриває не вік, а сік чорної сабінської блекоти, змішаний із витяжкою з гіркого мигдалю?

​У кабінеті-таблінумі раптом стало так тихо, що було чути дзижчання мухи біля вікна. Посмішка Квінта застигла, а від грека Клеона миттєво війнуло раптовим, пронизливим духом переляку, який тхнув закислим козячим молоком.

— Що ти верзеш, хлопче? — прошипів грек, але його голос здригнувся. — Які трави? Луцій помер у силу природних причин!

— Справді? — я повернувся до Квінта, вдаючи, що просто роздумую вголос. — Мені розповідали старі пастухи на болотах Реате, що сік блекоти має дивовижну властивість. Коли його підмішують у фалернське вино, жертва засинає спокійно. Проте перед самою смертю її подих набуває такого сильного смороду занедбаної комори повної мишей, що він просочує навіть стіни спальні - кубікулуму. А найцікавіше те, — я підійшов до Квінта впритул, — що людина, яка збирала цю блекоту і чавила її руками, залишається міченою. Цей сік проникає глибоко під нігті. Його не змити ні водою, ні пахучими оліями. І коли вбивця чує назву своєї отрути, його серце починає калатати, а шкіра виділяє особливий дух, який пахне болотяною гниллю.

​Це був чиста, логічна й продумана пастка для вбивці. Отрута не виділялася через шкіру від самих лише слів, але Квінт Вібій не був глибоким знавцем отруйних рослин. Він був жалюгідним загнаним у борги гравцем із розхитаними нервами, який щойно вбив рідного батька. Мій провокуючий удар потрапив точно в задуману ціль.

Я побачив, як розширилися зіниці Квінта. Білосніжна маска добропорядного сина розтріскалася й осипалася брудним сміттям колишніх чеснот. Тіло, налякане моїм точним описом його нічних дій на болоті, зрадило ошелешеного Квінта миттєво. Серце вбивці забилося з такою оскаженілою силою, що його удари стали майже помітними зовні. І в ту ж секунду мій ніс зафіксував потужний, вибуховий спалах гарячого кислого поту страху.

​Повітря навколо вбивці вмить перетворилося на задушливу клоаку. Від його чистої тоги шуганув сморід сирої цвілі підземелля, гарячого заліза, тваринного жаху й того самого сизого, нудотного аромату розчавленого стебла блекоти, який досі ховався в порах його шкіри на зап'ястках. Цей сморід провини був настільки густим і явним, що його ознаки стали помітні навіть для звичайних людей. На лобі Квінта виступили великі краплі поту, він почав судорожно хапати ротом повітря, а його пальці, що тримали каламус для підписання спадщини, затремтіли так, що тонка тростина з глухим стукотом впала на мармурову підлогу.

​— Ти... ти звідки знаєш?! — дико заволав викритий вбивця, відступаючи від мене на крок і гарячково витираючи руки об тогу, наче намагався здерти з себе невидиму отруту. — Ти все брешеш, носате сабінське щеня! Нічого немає під нігтями! Клеоне, скажи йому!

​Він видав себе повністю. Його раптовий спалах жаху, цей сморід переляку та блекоти, що заповнив кабінет, і крик підтвердили все краще за будь-яке зізнання на папірусі. Мій батько, Публій Валерій Руф, повільно підвівся зі свого крісла. Його обличчя стало білим, як мармур, а запах чебрецю змінився на залізистий, смертоносний аромат справедливої люті. Він подивився на тремтячого Квінта, потім на блідого лікаря, і я зрозумів: пастка закрилася з глухим хрускотом. Юний Марк Валерій не мав права голосу на сімейній раді, але він щойно змусив убивцю підписати собі смертний вирок чорною сажею ницості власного зрадливого поту.