​Розділ 2.1. Трагедія на віллі сусіда.

Чотирнадцять років — це вік, коли сабінський юнак готується одягти чисту чоловічу тогу, але для мене це став час, коли я вперше розслідував навмисне вбивство із задіянням мого видатного нюху. Смерть прийшла на сусідню віллу зненацька. Луцій Вібій Сабін, найзаможніший землевласник нашої долини і бойовий товариш мого батька, з яким вони колись ділили пайок в альпійських таборах, помер у власному ліжку за кілька годин до світанку. Привселюдне судження грецького лікаря, запрошеного з Реате, було миттєвим і зручним для всіх: «Зупинка серця через надмірне споживання густого фалернського вина та старечу неміч». Батько прийняв цю звістку з важкою, мовчазною скорботою, і коли ми вирушили до маєтку Вібіїв для прощання, від нього пахло холодним залізом, старою вовною та гіркою сухістю щирого жалю.

​Вілла сусіда завжди пахла інакше, ніж наш дім — там відчувався чад великих багатств, привізних сирійських олій та рабського страху, який управителі не встигали вивітрювати з підвалів. Проте в день похорону атріум маєтку перетворився на гігантську маскувальну завісу для мого носа. Повітря було буквально ущільнене густими ароматами трауру: чаділи смолоскипи з дикої сосни, на залізних жаровнях випалювали дорогий єгипетський ладан і мірру, а навколо ложа покійного були розкладені оберемки роздавлених гілок кипариса, покликані приховати перші ознаки розкладання плоті під літнім сонцем. Навколо стояли наймані плакальниці, від яких тхнуло дешевим оцтом та купленими сльозами.

​Я підійшов до багатого погрібального ложа, lectus funebris, разом із батьком, тримаючи сабінську маску абсолютної байдужості на обличчі. Луцій Вібій лежав у білій тозі, його обличчя було майстерно вкрите білилами. Батько нахилився, щоб за звичаєм поцілувати друга в холодне чоло. Настала моя черга. Я схилився над тілом, зробив короткий, ледь помітний вдих, розбиваючи важку стіну поховальних пахощів на окремі складники — і в ту ж мить мій розум зафіксував кричущу аномалію.

​Крізь нудотну солодкість мірри та хвойну свіжість кипариса пробивалися запахи того, чого тут не мало бути. Із напіввідкритих, синюватих губ статечного батька сімейства, pater familias, йшов тонкий, але неприродно виразний дух гіркого мигдалю, який ніколи не додавали до поховальних умащувань, і який виділяли лише розчавлені кісточки східного персика. Проте найгіршим був другий складник, що ховався під язиком мерця — важкий, солодкувато-задушливий, трав’яний аромат концентрованого соку блекоти.

​Цей запах я знав чудово: так пахли зарослі в низинах, де пастухи ніколи не випасали худобу, бо знали, що ця отрута зупиняє дихання, сковуючи тіло. Старий Луцій не вмирав від серцевого нападу. Його життя перервали силою, підступно додавши отруйні домішки у нічний кубок із вином.

​Я повільно випрямився. Навколо мене ридала молода дружина Вібія, від якої пахло свіжою мигдалевою олією, а в кутку атріуму стояв його старший син, невиправний боржник, від чиєї тоги йшов густий, липкий запах гарячого поту та прихованого тріумфу. Я не вимовив жодного слова, лишаючись слухняним чотирнадцятирічним сином свого батька. Але моє перше розслідування випадку пролиття людської крові вже розпочалося.

​Словник термінів (глибоке занурення в епоху):

Lectus funebris (з лат. — поховальне ложе) - Церемоніальні ритуальні меблі у Стародавньому Римі, призначені для кількаденного публічного виставлення померлого в атріумі та його транспортування до місця спалення. Декорування каркаса слоновою кісткою, золотом і пурпуром слугувало інструментом візуального маркування високого соціального статусу роду. На похороні імператора Августа у 14 році н.е. на такому розкішному ложі несли його реалістичну воскову копію, уособлюючи вічність державної влади, поки справжнє тіло транспортували окремо.