Розділ 1 «Бажання помсти»

Арсен

Через два дні після арешту

— Арсене, — махає Кирило від авто. Стривожено дивиться, поки прямую до нього. — Ти як? — простягає мені пачку цигарок.

— Поїхали, — одразу сідаю, відмовившись палити. Не тут.

— Куди? — сідає за кермо. — Тобі б поспати.

— На квартиру. Де Віктор?

— Я сказав всім бути в офісі, щоб не підіймати паніку. Вчора і сьогодні робота йде за планом. В офісі більш-менш, а вдома у тебе безлад.

— Угу, — просто киваю.

Сил немає ні говорити, ні думати. Мені майстерно виносили мозок впродовж двох днів. Маринували, в очікуванні потрібних зізнань, які я не збирався озвучувати. Шукали докази фінансових махінацій і не знайшли. А потім показали заяву, після прочитання якої все інше стало неважливим. В ній говорилося, що я викрав Сакевич Вероніку й утримував у себе силою. Коли вдалося втекти, вона звернулася до правоохоронних органів. — Зупини, — виринаю з думок.

Одразу виходжу й підпалюю цигарку. Наповнюю груди нікотином в надії заспокоїтися. Відчуття таке, що мене зараз розірве зсередини пекуче відчуття безпорадності. Ніби мене вбили, але досі вдається дихати, ходити, навіть думати. А я не хочу, бо картинки, що постійно виникають перед очима, змушують божеволіти від бажання знати правду. Як? Чому? За що? Коли і з ким вона про це домовилася?

Кирило теж виходить, але мовчить, лише гучно зітхає, поки я палю. Не знаю, що йому сказати. У мене просто немає слів. Гидко. В грудях ниє. Хочеться щось розбити, рознести, зім’яти.

— Говорити не хочеш? — питає тихо.

— Не зараз.

— Звісно. Я завтра поїду, але якщо щось буде потрібно…

— Я впораюся. Мене лише два дні не було, — викидаю недопалок й сідаю в авто.

Далі їдемо мовчки. Відпускаю Кирила й підіймаюся до квартири. Всередині одразу набираю номер Віктора.

— Так, Арсене, — відповідає після першого ж гудка.

— П’ятнадцять хвилин і ти у мене.

— Зрозумів, — відхиляє виклик, а я йду в душ.

Потім доводиться увійти до спальні, щоб переодягнутися. З усіх сил забороняю спогадам прорватися у думки. Тут ще пахне нею, а вона вже зрадила… Швидко і без сумнівів. Дуже вправно. Підло. Продумано.

Віктора чекаю на вулиці в компанії цигарок. Я не їв, тому почуваю себе трохи недобре, але це не головна проблема. Під шкірою вогонь. Він вимагає помсти. Скручує нутрощі таким болем, що важко й повітря вдихнути.

— Арсене, — під’їхавши, Віктор виходить, щоб обійняти мене. — Що в біса сталося? Кирило сказав, що заяву написала… — затинається.

— Відвези мене до її будинку.

Він киває і дорогою більше не ставить питань. А що запитувати, коли все очевидно? В мене немає жодної надії, що вона там, але перевірити потрібно. Спитати чому, подивитися у вічі. Я довго дзвоню в двері, а тоді виходжу й набираю її номер. Спочатку не реагую на тиху мелодію десь поряд, а тоді розумію, що вона лунає зі смітника. Мабуть, надія все-таки була, бо в цей момент в грудях виникає болючий спазм, ніби всі нутрощі хтось міцно стиснув.

— Викинула телефон, — підходить Вітя. — Арсене, — його обличчя розгублене.

— А кого ви шукаєте? — лунає зверху. Жінка на другому поверсі висунулася з вікна й уважно за нами спостерігає.

— Темноволосу дівчину років двадцяти, що жила на першому поверсі, — відповідає Віктор. — Ви її не бачили сьогодні?

— Не одна вона була, — заявляє жінка. — Їх двоє, обидві темноволосі, і одного віку приблизно. Поїхали зранку, в марках автомобілів не розбираюся, але щось не нове. Одна ще й нагрубила мені, коли сумки виносила.

— Дякую, — Вітя кидає на мене погляд і йде до авто. Роблю те саме. Я завис. Вчора у мене була купа планів, а сьогодні жодного. Все припинило бути важливим. — Нічого не розумію, — дратується Віктор, від’їжджаючи.

— Дізнайся все, що можна про Сакевич Вероніку Олександрівну. Якщо треба, поїдь в Дніпро. Я хочу знати про неї все.

— Це Єва?

— Єва. Найбільше цікавить, як вона могла бути пов’язана з Олегом. І бажано адресу проживання.

— Не психуй, Арсене.

— З пропозицією купити землю до Білецького приходила жінка на ім’я Вероніка, — мій голос звучить сухо, але в грудях все бурлить від емоцій. — Я на власні очі бачив підписану заяву, — виходить голосно, але я ледве тримаю в собі гнів.

— Твою ж… — гепає по керму долонею. — От як таке може бути? Як? Гадаєш, її подружка це справжня Єва, а Олег керував на відстані?

— Не хочу про неї зараз думати.

— Не зможеш. Це як здерти з себе шкіру. Боляче.

— Значить шкіру здеру, — дратуюся.  

— То, може, й інформація не потрібна? Зрозумів, — йому вистачає лише мого погляду.

Він відвозить мене до будинку і їде. Не зважаючи на безлад у холі, йду на кухню й дістаю пляшку з бару. Наливаю в склянку алкоголь й одразу осушую до дна. Наливаю ще. Знову випиваю. Тоді сідаю на диван й намагаюся напитися до того стану, щоб мене зморив сон і вона припинила ввижатися перед очима. Нібито налякана та розгублена. Нібито моя, а насправді ні. Чужа, брехлива, ласа до грошей. Я навіть не маю слів, щоб вибрати для неї. Такого ще не вигадали. Її хотілося захистити, а потрібно було гнати подалі. Ще в перший день, коли хлопці притягнути це стерво до мого будинку. Заради такої важливої справи вона навіть віддала мені свою невинність.

Мені треба знати, хто за нею стоїть, інакше не буде спокою до кінця життя. Якщо Олег, то останнє, що він побачить у своєму житті буде мій кулак. Дарма я його не вбив. А вона розхвилювалася. Навіть вийшла, щоб захистити його. Дурень. Я ще ніколи не відчував себе таким дурнем. В одну мить очі відкрилися, але вже пізно щось міняти, біль поширився на все тіло. Я прагну помсти для всіх, хто брав у цьому участь. Особливо для неї. Щоб відчула, як може боліти в грудях, коли виривають серце живцем.

Не знаю, коли засинаю, але доводиться розліпити очі через гучний дзвінок. Роздратований йду до дверей.