10. Зять

Вони виїхали з міста надвечір. Святослав вів так само повільно, Люба так само дивилася у вікно. Задумалася, крутила на пальці обручку і зрідка що-небудь казала (переважно коли він питав).

Сонце останнього літнього дня чіплялося своїм мідним промінням, ніби велетенськими щупальцями, за землю, але втриматися не могло — все опускалося і опускалося за горизонт, в невідоме провалля вечора, невідоме провалля осені. Від цього видовища, від усвідомлення, що ось ще одне літо закінчилось, Люба спіймала зовсім меланхолійний настрій. В іншій ситуації навіть змокріли б очі — ну надто вже сльозливо діяв на неї кінець літа. Але цього разу вона зустрічала осінь не сама, тож було трішечки, зовсім-зовсім трішечки не так сумно.

Не сама. П'ять попередніх осеней теж була не сама, а зі Степанком, минулу осінь зустрічала ще в Романа, але... То все не те. Ось зараз... Святослав. Попри їхні дивні стосунки, попри відчуття чужості, його присутність не дозволяє почуватися самотньою. Можливо, тому, що він здається ще самотнішим за неї.

До села залишалося кілька кілометрів. Який-неякий асфальт поступився місцем горбатій кам'яній дорозі, й ту дорогу обступив ліс. То не були декоративні насадження, старанно облаштовані рукою людини, чи поодинокі дерева, які насіялися вітрами. То був густий, дрімучий, дикий ліс, який буває лише на Поліссі. Прямо з хащами, прямо з зарослями і кущами; зі світлими галявинами з мохом, на якому от-от почнуть витикатися польські гриби; зі струмками, болотами і калабанями, у яких що-небудь та й водиться — як не риба, то жаба. Ліс надвисав над дорогою, оточував її, ніби хотів проковтнути. Від того люди, які їхали сюди вперше, почувалися так, мов опинилися на краю світу, й не вірили, що доберуться до якогось села, не вірили, що в цьому лісі є життя. Але добиралися. Два-три кілометри, і вуаля — дерева різко гальмували, а їхні місця займали хати. Ліс оточував село з усіх боків, куди не піди — ліс, але самі сільські вулиці були світлими, просторими, мало з якими деревами, окрім фруктових.

Люба зі Святославом якраз минули табличку з зазначенням, що тут розташований заказник, де охороняють конвалії. На панелі керування заблимала червона лампочка, і Святослав тихо бовкнув щось собі під ніс.

— Зупинюсь на хвилинку, — сказав уже до Люби.

Від основної дороги збочувала ґрунтова лісова доріжка, Святослав звернув на неї, проїхав метрів десять і пригальмував. Вимкнув двигун і вийшов з салону.

Коли він відчинив дверцята, всередину ввірвався пташиний спів, запах хвої і сухого листя, дзижчання мух. Люба не захотіла сидіти в душному салоні, коли там зовні стільки всього. Вийшла, вдихнула запах лісу на повні груди, зачинила дверцята і підперла їх спиною. Усміхнулась. Святослав підняв капот, щось там робив, і їй хотілося, щоб не квапився. У лісі було добре. До усіх запахів і звуків додалося кумкання жаб, вочевидь, десь поруч було лісове болото.

— Жаби кумкають, дощ буде, — сказала неголосно.

Святослав швидко впорався, закрив капот, витер ганчіркою руки від мастила і подивився запитально.

— Коли жаби отак: куум... куум... куум, — це до дощу, — пояснила. — А коли весело райкають, отак: рай-рай-рай-рай — до гарної погоди. Не знали?

— Не знав.

Він облишив ганчірку, підійшов ближче і сперся на капот з Любиного боку, біля колеса. Стояв зовсім близько, повернув до неї голову і легко усміхнувся.

— Любо, годі вже на мене викати. Ми одружені.

— Так, добре. Я постараюся.

Прохолода у тіні дерев приємно лоскотала шкіру. Святославу теж не хотілося їхати, тому не квапився повертатися за кермо. Дивився на свою дружину і думав: може, поцілувати?..

Ні, погана ідея. Усе ще встигнеться, всьому свій час. Не бажав її квапити, не бажав налякати.

Вона заговорила:

— Святославе, нам би поговорити. Я повинна... повинна розповісти вам... тобто, тобі багато.

— Ти нічого не повинна.

Він розумів, про що Люба хоче розказати, але не вважав, що йому конче треба знати про те, що було до нього. Однак вона мотнула головою.

— Повинна. Не хочу, щоб розповіли інші.

— Інших я не слухатиму. Але якщо справді хочеш, кажи. Тут гарне місце для розмови.

Люба важко ковтнула, облизала пересохлі губи. Хвилю мовчала, а тоді затараторила швидко, доки не передумала:

— Олег, батько Степанка... Мені було вісімнадцять, у мене була хвора мама, і він став для мене розрадою чи що, коли звернув на мене увагу... Я ж його не перший рік...

Кохала.

Посоромилася промовити це слово перед своїм чоловіком, тому проковтнула і продовжила:

— Дурна була. Він мав серйозні плани на дочку лісничого, а зі мною просто розважався. Там дружба сім'ями... Його сім'я багата, її багата. Нащо йому якась Люба, дочка хворої жінки і п'яниці? А я... Я ж нічого не тямила, довірилася йому і... завагітніла, — вона замовкла, опустила погляд у землю і тихіше сказала: — Він спочатку казав робити аборт, а я не захотіла. Страшно було. А потім... не визнав. Сказав, що мало з ким я ще гуляла... А я ні з ким. Чесно, ні з ким. І він це знав, просто шукав відмовку. Для своєї сім'ї пізніше, коли Степанко народився, навіть вигадав побрехеньку, ніби-то я від його старшого брата Олексія завагітніла. Мабуть, на той випадок, якщо в моїй дитині проявляться їхні сімейні риси. Олексій вчився у Рівному тоді, зрідка приїжджав, і звісно, все заперечував... Не знаю, як вони у сім'ї там все вирішили, але до мене навіть ніхто поговорити не прийшов. Але я ще коли на останніх тижня була, Олег відгуляв весілля.

— Чому не подала на аліменти? Могла тест на батьківство зробити.

Вона знову похитала головою, в кутиках очей виступили сльозинки.

— Не захотіла перед ним принижуватися, щось доводити. Він коли одружився, у мені щось тенькнуло. Я з животом отакенним, а він на весіллі гарцює... Якби могла, стерла б його з пам'яті. Степанко тільки мій син. Навіть якби Олег одумався, нізащо не дозволю йому підійти до мого сина...