9. Святослав Хоробрий

Вони одружилися звичайного буднього вівторка. Святослав звернувся до старости села, який був другом дитинства його батька. Кум старости працював директором РАЦСу. Щоб про все домовитися, знадобилося два дні. "Якби правильно, треба заяву написати і чекати місяць, — виголосив староста, а тоді смикнув угору свого картоплинкоподібного носа і додав: — Але ти поранений військовий, а наречену запишемо нібито вагітна, і на цих підставах вас терміновенько розпишемо".

Добре, що наречена цього не чула. Святослав же попросив зробити так, щоб побрехенька про "ці підстави" залишилася між ними, а не розлетілася по селу.

Люба раділа, що все відбувається так швидко — не залишалося часу передумати, не залишалося часу накрутити себе. Не казала наперед нікому, навіть Ірі й батьку, лише Степанку натякнула, що на днях вони переїдуть до дяді Святослава, але це поки що секрет.

Був останній день літа, і вона надягнула свою улюблену лляну сукню — жовту, зі спідницею-кльош, спущеними плечима і широким поясом. Сукня була надто святковою, щоб носити на роботу, і надто відвертою, щоб у церкву. Тому пролежала у шафі усі три літні місяці. Й от тепер знайшовся привід. Одруження.

Святослав чекав на своєму подвір'ї біля авто. Йшла у тій сукні до нього, і такий мандраж пробрав, що мусила на хвилю зупинитись і заспокоїтись. Він дивився довго, блукав поглядом від колін до плечей. У його зіницях не стрибали сердечка, але завжди спокійні, холодні (хай і добрі) очі затепліли.

— Не змерзнеш? — спитав, і це було не зовсім те, чого Люба очікувала.

— Не мала б.

Час би сідати в авто, але він не квапився, далі дивився, і вона просто чекала. Щоразу, коли вони залишалися наодинці, траплялися такі миті мовчазного штилю, павзи, які не потребували заповнення словами. Люди стають ближчими, коли проходять через таке мовчання. То неправда, що тільки слова, тільки розмови зближують. Найтремкіше народжується у тиші.

Порушив цю тишу Святослав. Зазирнув Любі у вічі й сказав:

— Тобі личить жовтий. У тебе очі сині.

Синява її очей магнетизувала, хотілося дивитися й дивитися, але час підганяв. Він розвернувся до авто й не побачив, як Люба усміхнулася, почув лише тихе:

— Дякую.

Весь час, доки дивився на неї, вона роздивлялася і його. Він був у світло-блакитній сорочці на короткий рукав, і Любі стало трохи кумедно з того, як тріщали ґудзики на його грудях. Здається, сорочка була ще й трохи пом'ятою, але так туго напиналася на плечах, що розрівнювалася без праски. А ще голі передпліччя, масивні долоні... Вже потім, у РАЦСі, стоячи поруч з цим великим чоловіком, Люба здавалася собі геть крихітною, хоч не була ні низенькою, ні мініатюрною. І що вона з ним таким великим робитиме?..

Вони їхали до колишнього райцентру, а тепер адміністративного центру ОТГ повільно, не кваплячись. Через поранення Святославу було нелегко кермувати, тому Люба не відволікала. Сиділа тихенько як мишка, дивилася у вікно, мовчала, навіть дихати намагалася через раз.

Директор РАЦСу зустрів їх по обіді і сам провів церемонію. Якщо ті кілька хвилин можна назвати церемонією.

— Так, отут і отут підписуйтесь, — сказав.

Виглядав захеканим, краватка на його шиї перекособочилась, а лисина з начесаними на неї кількома волосинами змокріла. Певно зайнятий важливими справами, а тут вони зі своїм одруженням.

Люба очікувала, що хвилюватиметься, але ні, навіть пальці не затремтіли, коли підписувалась.

— Ну, оголошую вас чоловіком і дружиною. Будьте щасливі! Цілуйтеся!

Перший поцілунок наречених. Перший. Тут? У душному запилюженому кабінеті перед напівлисим дядечком, який кудись дуже квапиться?

Люба глипнула на Святослава, але він не виказав сум'яття, якщо й відчував його. Легко пригорнув її до себе, тримаючи за плечі і поцілував у... лоб. Його губи були м'якими, а борода колючою — це все, що встигла зрозуміти.

Не зогледілася, як Святослав відпустив, а директор РАЦСу всунув кожному з них у руки свідоцтво про шлюб.

От і все. Сталося. Люба тримала невеликий аркушик у руках і не вірила, що тепер одружена жінка.

Погляд машинально пробігся документом. Цимбалюк Святослав Ігорович, який народився шістнадцятого липня 1985 року... Мельник Любов Петрівна, яка народилася двадцять четвертого лютого 1997 року...

Так дивно було тримати у руках бланк, на якому поруч з її іменем написане його ім'я. Не вірилося. Перечитувала. Раз, другий, третій. Цимбалюк Святослав Ігорович, Цимбалюк Святослав Ігорович, Цимбалюк Святослав Ігорович...

— Святослав Хоробрий, — шепнула, не зводячи погляду зі свідоцтва.

— Що? — перепитав він.

— Ви як руський князь Святослав Ігорович, якого прозвали Хоробрим. Теж Хоробрий. Тільки він завойовувати ходив, а ви... ти звільняти.

— Звільняти, — задумливо повторив він.

Тепер вона дружина Святослава Хороброго. І теж має хоробро зустрічати все, що буде далі.

Люба усміхнулася, глянула на нього і побачила усмішку у відповідь. Вони чи не вперше отак усміхалися одне одному, й думалося, що саме ця мить, ці усмішки стали їхніми клятвами, а не домовленість тоді у магазині і не підписи тепер.

Навіть по обіді асфальтовано-бруківчате місто парило ще по-літньому, так, що хотілося у село, багате на затінок, прохолоду садів і лісу. Вони вийшли з РАЦСу, і Люба гадала, що прямують до авто, але Святослав сказав:

— Я бачив біля площі ювелірний магазин, ходімо купимо обручки.

Обручки. Вона інерційно глянула на свій ще "вільний" безіменний палець. Якось і не подумала про обручки, та й під час швидкої церемонії директор РАЦСу не запитував про них.

— Вибач, не встиг купити раніше, — пояснив її чоловік.

— Ми можемо й без них. Напевно ж, дорогі.

— Не можемо. Ходімо.

Святослав мотнув головою і так впевнено заявив про потрібність обручок, що вона більше не сперечалася. Подобалася ця його рішучість, оце його "без може", без вагань. Він точно знав, що треба. Дуже їй таке подобалося.