8. Її казка

Олег шкірився. Дивився на нього знизу вверх, бо був нижчим на пів голови, але стояв з противною либою від вуха до вуха, ніби це не йому прямо зараз загрожувало як мінімум підбите око, як максимум важкі тілесні. Святослав не довго думав. Зробив два кроки вперед і вхопив цього губатого й веснянкуватого за барки. Не начистив пику тоді посеред села, то начистить зараз.

Або не пику.

Якщо посмажити деяку річкову рибу, не видовбавши у неї очей, то ті очі стануть білими і круглими, як дрібнюсінькі бусинки, і вилізуть з орбіт. От приблизно такими виглядали очі Олега, та й сам він став схожим на знерухомлену смажену рибину, коли твердий кулак врізався у сонячне сплетіння. Дихати було нічим, здоровенні губи судомно відкривалися й закривалися, хапаючи повітря. Ну чисто рибина, яку вийняти з води, та ще й живцем готують.

— Ти... Ти... — тільки й міг хрипіти.

Святослав, так і тримаючи за барки, підпер ним стіну магазину і нахилився близько, дивився в очі, а тоді повільно, неголосно, спокійно промовив:

— Слухай сюди. Ще раз не те, що торкнешся її, а косо подивишся, пеняй на себе. Я й не таких чахликів, як ти, голими руками... — уточнювати, що саме він голими руками, не було потреби. — Мені не вперше робити ду-у-уже боляче всяким козлам. Ясно?

Чи то слова, чи то один удар, чи то Святославова репутація військового зробили своє, але Олег навіть не намагався давати відсіч, часто закивав головою, ще не здатний щось до путя сказати. Зміг вдихнути аж тоді, коли Святослав відпустив. Користуючись цим, швидко метнувся вбік, подалі, зігнувся літерою зю, спираючись на коліна, і віддихувався. Хвилину чи дві мовчав, а тоді набравшись сил, заговорив:

— Не треба вона мені, так... згадав минуле. Але ти дивись, чи тобі така треба. Вона тільки для цього діла й годиться.

Святослав не бачив сенсу щось відповідати. Можна було б ще разок врізати за таку балачку, але не зробив цього: реагувати на белькотіння ображеної гордості — себе не поважати. Бо усе, що залишалося цьому типу, — белькотіти дурниці, з кулаками він сам не полізе. Жалюгідне видовище.

Тож Святослав мовчки відвернувся і попрямував до входу.

— Вона все одно мене хоче! — прилетіло у спину.

Що за почвара! Поводиться гірше, ніж ображена дитина.

Чув він, як Люба "хоче" цього козла. Так, що кричить: "Ненавиджу! Пусти!". Так, що виривається від нього у сльозах, тремтить вся і боїться.

У першу мить, коли почув борсання з підсобки, Святослав хотів кинутись прямо туди з кулаками. Але витримав, покликав. Геройські випади на очах врятованої принцеси — не його стиль. Краще опісля отак, наодинці, розібратися зі злим драконом. Хоча який там дракон... Дрібний слизький ящур.

Не чекаючи, доки той ящур перестане плюватись отрутою і поповзе геть, він повернувся у магазин.

Люба ходила з боку в бік перед прилавком. Чомусь, знав, що так буде. Що не застане її за підслуховуванням біля вікна чи дверей.

Вона підняла на нього свої великі сині очі, дивилася вичікувально, розуміла, що там на вулиці відбулося, але явно не чула й не бачила. Чекала, що він пояснить, або ж навпаки — чекала, що вдасть, ніби нічого не трапилося. А ще крадькома блукала поглядом його руками, обличчям. Цілий? Без синців? Полегшено видихнула, але швидше від власних думок, ніж від того, що бачила. Які там синці? Від кого? Від Олега? Та порівняно зі Святославом він... він... Та Святослав його однією рукою розчавить, якщо захоче!

— Все добре, — нарешті заговорив. — Не бійся, він не зачепить більше.

Вона кивнула. Кілька разів розтуляла губи і назад стискала, перш ніж сказала:

— Дякую. Це був Олег, батько Степанка. Ми з ним... колись, але зараз... Зараз ні, і я...

— Любо, ти не повинна виправдовуватися.

Він міг би додати: "Я тобі ніхто, ти ж відмовила", але не додав. Взагалі багато чого ще міг спитати й сказати, але не питав і не казав. "Що тут щойно відбувалося?", "Хто цей тип такий?", "Я йому зробив те то й те, а він мені сказав таке й таке". Не казав, і Любі це подобалося. Подобалося дуже-дуже. Його мовчазність діяла заспокійливо, як м'ятний чай чи як усмішка Степанка. Ця мовчазність була такою промовистою, що чулося єдине: все гаразд. Їй не хотілося щось пояснювати і не хотілося, щоб пояснював він. Вона довіряла цій мовчазності.

— Ось ваш хліб.

Люба метнулася до полички з хлібом і взяла великий продовгастий білий буханець. Простягнула його Святославу, він заплатив і мав би йти. Розмовляти більше не було про що, але чомусь вагався, зазирнув їй у вічі й чекав. Вона потирала передпліччя, дивилася на нього так, як дивляться збираючись щось сказати. Вдихнула, наважилася:

— Святославе, а ви... — згадала, що казав перейти на ти, але не змогла. — Ви як взагалі? Вам важко самому?

Його губи ледве помітно смикнулися, в кутиках добрих очей з'явилися дрібнюсінькі зморшки.

— Все гаразд, Любо. Дам собі раду, не турбуйся. Та й не зовсім я сам. Твій Степанко цілими днями мене розважає.

— А ви хочете своїх дітей? — випалила і, чомусь, замружилась.

Якби дивилася на нього, побачила б, як від здивування розгладилися зморшки біля його очей, як видовжилося обличчя.

— Хочу, — відповів.

Якої відповіді вона очікувала? Сама не знала. "Ні" означало б, що не так вже й він любить дітей або що зовсім втратив смак до життя, не бажає всерйоз кудись рухатись, щось змінювати. "Так" ж значило, що він ще живий. Живий по-справжньому, як кожна людина, яка хоче мати щось для себе. Ми живі, доки чогось хочемо. Бажань немає лише в мертвих.

Люба дивилася у підлогу, мовчала якийсь час, і Святослав не перебивав це мовчання. Й був винагороджений, бо почув:

— А ваша пропозиція ще в силі?

— У силі.

Стояв такий спокійний, врівноважений, що варто було Любі підняти на нього очі, і власна канонада серця стихла. Кілька хвилин її серце билося скажено від страху зробити помилку, від сумнівів, від боязні почути "ні", а тут миттєво заспокоїлося, розважливо замовкло. Вона розправила плечі, дивилася відкрито, сміливо, зовсім як він.