Він не образився. Не розчарувався. Лише трохи засмутився.
За кілька годин, що пройшли від розмови з Любиним батьком до розмови з нею самою, вже встиг запланувати і пофантазувати, як би воно було — одружитись. Одружитись з нею.
У домі стало б менше тиші, а та, що залишилася б, відчувалася б теплою і ніжною. Степанко розповідав би йому свої дитячі історії цілими днями. Люба приходила б ввечері з роботи стомлена і тепла, вони говорили б тихо, вечеряли б і трохи мовчали. Він впорядкував би подвір'я, зробив би ремонт. Можливо, колись у них з'явилася б ще одна маленька людина.
А чому ні? Бо шлюби так не влаштовують? Бо треба кохання, зустрічання, обручка?
Святослав подумки посміявся над цим. У нього було кохання, зустрічання, обручка, але шлюбу не вийшло.
Вийшла лише рана. Рана на ім'я Світлана.
Тому ні. Він застарий для цього всього кохання-зустрічання. Але створити сім'ю ще може. Сім'ю, у якій достатньо поважати, піклуватися і бути вірними.
Коли Люба відмовила, він каявся, що не пояснив усе як слід. Мусив би уточнити, чому не пропонує почати просто зі співжиття під спільним дахом чи стосунків на два двори. Бо не хоче її принижувати. Ким вона тоді буде йому? Коханкою, співмешканкою? Ні, краще одразу дружиною, щоб люди не дивилися косо, і щоб Степанкові не доводилося чути дурного. Може, він ще й не знає, що означає "новий хахаль Любки", але така допитлива дитина скоро дізнається. Розкажуть.
Познайомитися, звикнутися, притертися вони зможуть. Святослав мав якусь внутрішню певність, що у них вийде. Своїх людей видно здалеку, як то кажуть, і йому було видно, що Люба — своя.
Іноді отак за домовленістю сходяться навіть бабусі й дідусі, щоб не волочити самотнє існування. То що заважає спробувати, коли ти вдвічі-втричі молодший? Он Катя розповідала, що її тітка, якій шістдесят п'ять, з'їхалася з якимось чоловіком з сусіднього села, навіть розписалися.
Катя. Чому не Катя? Чому б йому не спробувати з нею?
Вона принесла молоко вбрана чи то як на дискотеку, чи то як у неділю до церкви. Певно, була не від того, щоб залишитися. Але він навіть не думав у тому напрямку. Колись у далекій юності, коли літні вечори були зоряними, безсмартфонними і довгими як день без хліба, Святослав проводжав її кілька разів після дискотеки. Їм було по двадцять, і він планував присвятити канікули підробітку, але приїхав у село допомогти, бо дідусь був уже лежачим, та й бабуся недужа. Так от, тоді він проводжав її, але то не була любов чи щось типу того. Просто дівчина, просто хлопець, просто вечори довгі. Наступного літа приїхав лише на кілька днів на похорон бабусі, а потім все так закрутилося, що й не було ні часу, ні бажання їхати.
Одне слово, з Катею були лише кілька вечорів, які не означали нічого. І тому тепер він навіть не подумав би освідчитися їй. Та й не здавалася вона своєю.
Тоді чому Люба? Не тому, що вона молодша, гарніша і приємна йому як жінка. Може, тому, що пошкодував її. Може, через Степанка. А може, через те, яким затишним здавався його дім, коли вони у нього ночували.
Та й по суті, він же їй не освідчився, хоч так і правильно було б сказати, а саме зробив пропозицію, запропонував стати його дружиною, як пропонують сходити на риболовлю чи випити разом кави.
Інтуїція підказувала, що якось неправильно він це зробив, але вже нічого не вдієш. Просто не збирався вішати вермішель на вуха, вигадувати якісь почуття, витрачати час на фальшиві залицяння. Він хотів сім’ю і шлюб, він запропонував сім’ю і шлюб.
Люба відмовила. Але це не причина ображатися чи розчаровуватися. Степанко й далі до нього приходив. Не заборонила ці візити сину, і те добре. І якщо знову треба буде їм переночувати, то він знову покличе.
А вона боялася, що образився. Щоранку йдучи на роботу, зазирала на Святославове подвір’я, хотіла побачити і боялася. Коли рипали двері у магазин, теж все очікувала побачити його (ну бо треба ж йому хліб, продукти), але від Степанка дізналася, що дядя Святосав ходить у магазин тітки Алли і часом з нею трохи говорить. Раділа, що не проганяє Степанка. Подумки згадувала дві останні їхні розмови і все думала, як би було, коли б погодилася.
Він же такий… чужий. Невідомий. Як би оце було — раптом стати його дружиною?
Ще згадувала свою улюблену Анжеліку і її Жоффрея де Пейрака, усміхалася, а тоді згадувала інше — то лише роман. А це життя. І у цьому житті в неї був єдиний Роман — кінчений вилупок, як каже Іра. Про Олега навіть згадувати не слід, хай він все одно згадується сам і болить сам.
Колись рани припікали гарячим металом, нагрітим у вогні. Кохання до Олега було її раною. Біль, завданий зрадою і брехнею, став шматком гарячого металу. Припік і вилікував. Так вилікував, що кохання більше не хотілося.
Був ранок. Люба відімкнула магазин і повідчиняла вікна, щоб впустити свіже прохолодне повітря. Перевірила холодильник з м’ясом і ковбасами, який останнім часом барахлив, а тоді пішла у підсобку, щоб трохи прибрати — вчора шукала деякі товари й поперекидала, а прибрати не встигла, бо було багато відвідувачів.
Не почула, як вхідні двері рипнули, прибирала далі, аж доки хтось не постукав по прилавку.
— Вже йду, — гукнула і підійшла до умивальника, щоб помити руки.
Але її не чекали. Почулися кроки, хтось відгорнув шторку і зайшов у підсобку. Люба розвернулася і вклякла на місці.
— Ти?
Про вовка промовка, називається.
— Чого тобі?
Одразу склала руки на грудях, ніби хотіла відгородитися.
— Як чого, по хліб прийшов… У тітки Алли вчорашній розібрали, — Олег говорив так противно, їдко, що хотілося дати ляпаса чи заїхати кулаком по його пиці у веснянках. — Сьогодні ж не буде?
Не йшов до неї в магазин ніколи, а тут приперся.
— Чого не буде?
— Ну, хліба.
— Ні, завтра привезуть.
Він блукав поглядом по її тілу, використовував балачку про хліб як маневр для відволікання, але Люба добре це бачила.
— Ходи, там ще лишилося кілька буханок.