6. Не Анжеліка

Божевільний. Точно божевільний. Може, у нього негаразди з головою без всякого діагнозу? Інакше як пояснити таку поведінку?

Вона ще зрозуміла б, якби між ними дійсно щось було. Але це ж лише дурні плітки, до яких нікому немає діла! Люба прийшла у хату з розпашілими від обурення щоками. Від обурення і, якби зізналася собі, не тільки від нього. Як-не-як їй типу освідчилися. І хто! Не Олег, у якого була по вуха закоханою з тринадцяти років. Не Роман, з яким жила, піддавшись на вмовляння його, батька і сільських свах. А Святослав. Сусід, про якого вона нічогісінько не знає. Ну треба ж.

З тими розпашілими щоками Люба готувала вечерю, їла, вкладала Степанка спати. І коли він вже заснув, вийшла на кухню. Мусила з кимось поговорити, а в телефонній книзі був єдиний номер для таких випадків — однокласниця Іра. Вона підняла слухавку після першого ж гудка, ніби чекала дзвінка.

— Чула, що про мене говорять? — спитала Люба.

З подругою можна було отак прямо, без пояснень і виправдань, без завуальованості. І відповідь була такою ж:

— Та ясно, що чула! Все село гуде.

— І що кажуть?

— Що Любка швидко зметикувала, не встиг новий сусід з’явитися, як уже ночувати ходить до нього.

— Ох... І хто таке по селу розніс?

— Так Вітя-дяк їхав на город і побачив.

Люба подумки вилаяся так, як не дозволила б собі вголос. Позаду їхніх хат були городи — її і ділянка Цимбалюків, якою тепер користувався колишній дяк. Заїзд туди був з боку ріки, а не хат, тож не дивно, що вона не зіткнулася з ним ніс до носа. Але ж видивився!

— Так що у тебе з ним? — спитала Іра.

— Нічого у мене з ним. Ми зі Степанком у нього ночували... — вона пояснила, як все було насправді, замовкла на хвилю, а тоді додала: — Але він пропонує одружитися. Отак раптом запропонував, уявляєш?

Подруга присвиснула.

— А кажеш, нічого. Чіплявся, може, до тебе?

— Та ні! Просто взяв і запропонував. Каже, "я сам, ти сама".

— А ти що?

— Та що я... У шоці побігла до хати. Ляпнула, що подумаю.

— І що думаєш?

— Думаю, як відмовитися, але так, щоб не образити. Святослав... Він, здається, хороший. Дивний трохи з цією пропозицією, але хороший. Степанко до нього постійно бігає, прикипів.

Люба розповідала й сама не вірила у те, що каже. Історія з цією пропозицією виходила нелогічною, абсурдною, неправдоподібною. Ну хіба так буває? І справа ж навіть не у відсутності почуттів. У них з Романом теж не було обіймів, побачень і зізнань. Але вони хоча б прожили все життя в одному селі, трохи знали одне одного, іноді перемовлялися словом-другим, коли в магазин заходив. Не романтика і не зустрічання, але хоч якось…

Але що з того "якось" вийшло, Любо? Спитала себе і ще більше спохмурніла.

— Тоді погоджуйся. Чого ні? — видала подруга.

— Смієшся? Ми ледве знайомі. Якби тобі незнайомець запропонував вийти за нього, погодилась би?

— Так коли мій Володя робив мені пропозицію, я його майже й не знала. Раз чи два провів після клубу і разок поцілував. А нічого, погодилася і не шкодую!

— Ір, то інше. Все село знало, що він за тобою роками сохне. Чекав, доки ти школу закінчиш, щоб підійти.

Іра пирхнула у слухавці.

— Інше. Мені пощастило. А тобі всі ці любовні шмарклі щастя не принесли. Чи досі мрієш про романтику і велику любов? Мало було Олега? Дивися на речі тверезо, є хороший чоловік...

— Я тверезо вже теж раз дивилася. І що з того вийшло?

— Ковальчук не рахується. Він вилупок, я тобі зразу казала, але ти батька і Клаву послухала.

Іра мала рацію. Люба надто швидко піддалася, коли два роки тому батько з Клавою та ще кілька сільських тіток почали наполегливо сватати їй Романа. Великий господар місцевого розливу, заможний, та й молодий ще, гарно виглядає. Всі казали: джекпот, тільки подруга стверджувала: вилупок. І не помилилася.

— Де гарантія, що ще раз так не вийде? Я вже раз обпеклася.

— Нема гарантії. Але, Люб, подумай про Степанка...

— Я про нього й думаю. Годі, вистачило з мене чоловіків. У мене є син, і більше нікого не треба.

— Не вірю.

Вони дружили з першого класу, й Іра надто добре знала подругу. Справа не в тому, що Любі конче хотілося заміж, конче хотілося чоловіка. Просто вона, мрійниця і романтична натура з дитинства, любителька історичних романів, особливо, романів про кохання, завжди бажала трохи казки для себе.

— Не вірю, — повторила ще раз. — Тобі треба роман! Не хочеш заміж, то хоч закрути з ним якусь інтрижку. Люди вже й так говорять. То яка різниця?

— Він не пропонує інтрижку. Не пропонує позустрічатися, придивитися, пропонує одруження. Абсурд якийсь, чесне слово!

Люба не витримала і сплеснула руками так, що мало телефон не випустила.

Але Іра загорілася раптовою думкою:

— Слухай-слухай, а може, він для тебе як цей... як його... — затараторила. — Ну, пам’ятаєш, ти в старших класах любила книжки і фільми про Анжеліку? Її ще там видали за такого кульгавого...

— Жоффрей де Пейрак, — відповіла Люба тихо.

— От-от. А вона його потім покохала! Цей твій Святослав ж теж накульгує?.. Капець, у тебе прямо як у романі!

— Ір, ну який роман, про що ти?

Люба насупилася, але різко охолола. Вона тут серйозно, а Іра теревенить казна про що. Хоча, зрештою, що хотіла почути? Подруга просто намагалася підбадьорити. Шкода, що не подіяло.

Бо навіть нема, про що думати. Святослав не Жоффрей, а вона не Анжеліка.

Вони договорили, і Люба вже виходила з кухні, коли у дверях налетіла на батька. Цими днями він не пив і, як завжди після запою, був добренький-добренький. Навіть запитував, як її справи, і няньчив Степанка, хай тепер хлопчик і волів проводити час з сусідом.

Їм не було про що говорити. Так буває у сім'ях, які втратили стержень, що їх об'єднує. Це все одно, що дереву втратити стовбур, тоді гілкам немає, на чому триматися разом, вони перетворюються на купу дров. Без мами вони з батьком стали цією "купою дров". Він почав більше пити, ходити в запої, злигався з Клавою — вдовою, якій лиш би чоловік, і нічого, що п'яниця. Люба ж змирилася з долею, про яку не мріяла.