5. Карма і пропозиція

Можливо, це така карма. Йому судилося втрапляти у сумні історії з сусідками.

Після Світлани він зарікся — більше ніколи не. Не заводити стосунків з дівчиною, яка живе по сусідству, інакше тоді доведеться міняти дім після кожної нової зради. Не довіряти так беззастережно. Не мріяти про сім’ю.

"Якщо біля тебе є люди, то з ними треба говорити, їм треба довірятися і хоч іноді пояснювати, що у тебе на думці", — казала вона. Бо, може, він і справді не годиться для цього? Може, вона мала рацію, говорячи, що в бетонного пандуса, по якому їздять, і то більше емоцій, ніж у нього? Що бетонний пандус простіше зрозуміти, ніж його. Що чортів бетонний пандус відкритіший і не такий замкнутий у собі.

Тільки ж зрадила не з бетонним пандусом, а з живим чоловіком. Та ще й з ким… Абсурднішої ситуації не вигадаєш, якби й хотів.

І от тепер знову сусідка. Люба. Між ними нічого не було, але всі вже вважають їх коханцями. Йому то що… Говорять, то й говорять. Але перед нею незручно. За неї образливо. Жінці завжди важче в таких ситуаціях. Йому у спину поплескають чи погигикають, може, хтось і покепкує, але їй шептатимуться і плюватимуться. Ніби ж вони дорослі чоловік і жінка, обоє неодружені, причин для осуду немає. Але це село.

Він почувався винним і знав, що якось цю провину має спокутувати. Можна було б нічого не робити, люди поговорять, та й забудуть, коли знайдуть новий об’єкт для пліток. Однак перед тим зроблять свій висновок — вирішать, що "походив на вечорки (як тут кажуть), та й кинув", бо "нащо йому жінка з дитиною".

Святослав, може, й не додумався б сам до таких висновків, якби менше чув подібних балачок у дитинстві і юності. Тут минули майже всі його літа і канікули до двадцяти одного року, він переслухав безліч розмов бабусі з її подругами й сусідками, чув теревені сільських парубків і дівчат. Минули роки, але хіба час змінює традиції? Особливо, якщо це традиції цькування.

До самих сутінок він намотував кола по саду і періодично зиркав у бік дороги. Все думав, думав і думав. Він не бетонний пандус, і вчинити має не як бетонний пандус.

Люба ледве тягнула ноги додому, як би непоетично це не звучало. Йшла в улюбленій легкій сукні (яку все ж варто було замінити на щось тепліше, але не хотілося), закутала плечі у тонкий шалик, і здалеку могла виглядати задумано-романтично. Але насправді таки ледве тягнула ноги. Сьогодні власники магазину їздили по товар, привезли багато всього. Треба було все поскладати, посортувати, потім почали йти люди, які просили привезти те то і те… Одне слово, замучилася за день страшно.

І якби ж то тільки справа у фізичній втомі.

У сутінках вона не одразу помітила постать у сусідському саду. Лише коли почула чиїсь кроки і зітхання, стрепенулася, зойкнула.

— Ой! Святославе? Це ви?

— Налякав? Вибачте, задумався, не побачив, що ви вже йдете, — з темряви почулося зітхання.

— А. Ну… нічого. Ви…

— Я вас чекав.

— Мене?

Люба роззирнулася так, ніби тут був хтось ще, окрім неї. Підійшла ближче, зупинилася за крок до паркану. Святослав вийшов з тіні дерева, теж наблизився, сперся рукою на стовпчик між штахет. Виглядав змореним, і за ті кілька кроків, що встиг зробити, вона зауважила, що накульгує сильніше.

— З вами все гаразд? Ви якийсь стомлений, — затурбувалася.

— Все добре. Просто косив тут. Трохи важко ще з ногою.

Його широченні плечі нависли над парканом. Закочені рукави оголювали натреновані передпліччя, на яких виступали гострі жили. Люба мимоволі задивилася. Святослав раптом здався їй ще більшим, ще сильнішим. Затишнішим? Десь на периферії свідомості маякнула думка: а як воно — коли тебе обіймають такі руки?

— Любо, хочу поговорити з вами… з тобою. Можна на ти? — витягнув він її з роздумів.

— Так, звісно, кажіть на ти.

— Дякую, і ти до мене кажи на ти.

— Ні, я ні. Не можу, незручно. Ви…

Вона замовкла посеред речення, бо не знала, що сказати далі. Зчепила пальці в замок і опустила погляд.

Мовчали. Хвилину чи може більше, доки Святослав не оговтався. Прочистив горло і заговорив:

— Я тут дещо почув. Про нас з тобою говорять.

— О, не зважайте! Вибачте, це…

Рясний рум’янець на її щоках був помітним навіть у сутінках. Так сподівалася, що чутки до нього не дійдуть. І як дізнався, він же цілими днями сам тут?! Люба ще ніколи не почувала такої провини перед малознайомою людиною. Через її необачність того ранку тепер йому перемиватимуть кісточки. Їй то що, не звикати. От навіть сьогодні…

— За що "вибачте"? — він спитав так різко, що вона аж підстрибнула на місці. — Це я вибачитись маю.

— Мене побачили того ранку. Якби не заснула і пішла поночі…

— Любо, — знову обірвав її, й вона замовкла. — Винна не ти, а люди, які дурне плещуть, нічого не знаючи.

Її губи затремтіли. Опустила підборіддя і тихенько зітхнула.

— Ти чула? Любці не вкипіло Олежика на собі одружити, відфутболив і не подививсь, що завагітніла. З Ковальчуком не повелося, бо думала, що він її гонор буде терпіти, а не терпів. То тепер знайшла каліку-сусіда!

— Та певно думає, хоч би когось захомутати! А що? Він сам, нежонатий. Хата велика. Вони там всі на купі туляться у халупі, а тут такі хороми по сусідству. То чого нє? А як ветеран АТО з інвалідністю, він, може, ще й пенсію непогану має…

Пліткарки не ніяковіючи обговорювати їх прямо біля магазину. Люба навіть не знала, за кого образливіше було — за себе чи за нього. Бо ж людина тільки приїхала в село, тільки почала обживатися, і вже втягнута у плітки. А головне, він військовий. Посоромились би!

— Людям роти не позатикаєш, — відповіла тихо. — Але поговорять, та й забудуть.

— Може й так, але виходить, що через мене на тебе впала пляма. Виходить, я… — він знову прочистив горло, підбираючи слова. — Щось типу… збезчестив тебе.

— Збезчестив? — Люба підняла на нього широко розплющені очі, а тоді розсміялася. Ну й сказав! — Що ви… Якщо вже так говорити, мене збезчестили до вас. Навіть двічі.