Зів'ялі серця

4. Нові знайомства

Того ранку він зрозумів: після життя між людьми гнітили не тиша і не самотність. Гнітила бездіяльність. Нічого не робити, тільки жаліти себе цілими днями — важко, огидно. Не для нього.

Зробити сніданок не лише для себе — цінно.

Люба. Сусідка Люба з синіми очима. Ще юна дівчина з п'ятирічним сином. Вона була... приємною. Мила, ввічлива, простодушна — все не те. Саме «приємна» — слово, яке тепер з нею асоціювалося. Як говорила, як дивилася, як дякувала... Святослав не відчував від цього ніяковості, та не почував і гордості. Ну допоміг, ну подякувала. Ніби так і слід.

І все ж якась приємність огорнула серце після того ранку.

Зі Степанком теж було легко. Він з'їв запропонований сніданок, проасистував дядьку Святосаву під час миття посуду (подавав тарілки), а тоді попросився прийти ще.

— Вдень у гості. Не по ябука, просто так. Можна?

І приходив. Наступного ж дня руда чуприна з'явилася на Святославовому подвір'ї. І ще наступного. І того, що після нього.

Степанко ходив за Святославом по п’ятах, розпитував про Київ ("А там багато вюдей? Прямо як у Рівному? Ми були у Рівному"), автомобілі ("Вмієте ремонтувати машинки? Ого! А мій трактор поремонтуєте? А, тіки доросрі..."), про війну ("Ви совдат? А маєте пістовет?") і ще про все на світі.

Святослав мало що знав про дітей і тим паче не вмів з ними спілкуватися. Мав трирічну хрещеницю, дочку фронтового друга, але після хрещення бачив її лише двічі. Проте зі Степанком було просто. Допитливий хлопчик засипав запитаннями, але вигадував відповіді сам, якщо дядя не знав, що відповісти. А ще більше розповідав Святославу.

Чи то дійсно так, чи то лише здавалося, але хлоп'я було розумне не за віком і знало про все, що робиться в селі. Від нього Святослав дізнався, де на зиму можна взяти дрова — або в діда Давидовича попросити привезти з лісу, або купити обрізків на пилорамі, або домовитись з лісничим і самому привезти, якщо маєш воза чи трактора (чув, як мама з бабою Клавою про це балакали). Ще Святослав дізнався, що коли гроза й вітер і по всьому селу довго немає світла, напіврозтале морозиво в магазині можна купити за півціни. А ще почув, що дядько Роман Ковальчук, який трохи був Степанку за тата, дуже поганий.

— Чому поганий? — спитав.

— Поганий, і все.

Хлопчик водив палкою по піску і дивився в землю. Надув губенята, здалося, ще трохи, й заплаче.

Святослав більше не запитував. Вийшов з шопи, витираючи піт з чола. У руках тримав металеву косу з напівзігнилим руків'ям. Колись дід вчив косити такою, але він все намагався відлиняти від цієї справи. Тепер же навички знадобляться — згодилося б повикошувати бур’яни навколо хати, а то скоро вікна позатінюють. Він провів пальцями по лезу коси і констатував:

— Тупа, — а тоді почухав потилицю і спитав Степанка: — У магазині в твоєї мами можна купити таку штуку, щоб косу гострити... як же вона... Точило якесь абощо.

Можна було б мотнутися в місто купити бензо- чи електрокосу, але не охота мотатися туди-сюди. Та й не дуже зручно поки що з його ногою за кермом, зайвий раз не сідав би.

Хлопчик закотив очі, максимально зосередившись на роздумах, але нарешті відповів:

— Нє, нема. У мами тіки їжа. У другому магазині всяке є.

— Ну, то треба сходити. Йдеш зі мною?

Степанка вмовляти не довелось, оченята загорілися ідеєю йти з дядьком Святосравом куди покличе.

Передвечірнє сонце заливало вулицю. Вітер приніс їдкий дим від спаленого картоплиння — деякі вправні сільські господарі вже викопали картоплю і слідом впорядковували городи. Під ногами на розбитій сільській дорозі (асфальт закінчився рівно в попередньому селі) скрипіли дрібні камінчики.

Святослав шкутильгав повільно, слухав чергову Степанкову розповідь — історію про те, як мама посадила червоні помідори, а виросли жовті, солодкі й смачні-смачні. Повз пройшли дві жінки з сумками, здається, вийшли з маршрутки, яка щойно проїхала.

— Добрий день! — першим вигукнув їм Степанко.

Жінки відповіли і зиркнули на чоловіка з хлопчиком, а тоді хутко поховали погляди. Одна нахилилася до іншої, щось шепочучи, і хоча вони відійшли на кілька метрів, Святослав виразно розчув з того перешіптування два слова: "Люба" і "ходити".

Нічого аж такого дивного у тих словах не було. Їх можна поєднати тисячею різних способів. «Син Люби ходить в гості до сусіда», наприклад. Проте його інтуїція, передчуття чи що воно там було нашіптувало свої недобрі підозри.

Магазин з господарським відділом (два стелажі, закладені інструментами, мішками з цементом і вапном) височів на невеличкому пагорбі ліворуч дороги. Поруч стояв обеліск, до якого досі носили квіти на дев'яте травня. Навпроти, через дорогу, похилилася будівля колишньої сільради, де зараз був кабінет старости. Вітер, той самий, що приніс запах спаленого картоплиння і перешіптування жінок з-за спини, розвівав на сільраді новенький, нещодавно вивішений прапор.

Біля високих бетонних сходів магазину стояла зграйка молодих чоловіків. Святослав не одразу зрозумів, чому раптом Степанко вчепився в його руку і чому маленькі оченята розтулилися широко — допитливо і трохи з жалем.

А тоді зрозумів. Вдивився в обличчя і зрозумів. Ні, не в обличчя чоловіків, вони були звичайними — одне з бородою і кривим носом, інше щокате і розчервоніле, а третє гарне, чисте, тільки всипане рудими веснянками. От володар цього обличчя тримав на руках дівчинку років трьох. Святослав подумав, що в очах двоїться або зір підкидає ще якісь фокуси. Глянув на дівчинку, а тоді на Степанка, знову на дівчинку і знову на Степанка. Його молодші двоюрідні брати-двійнята не були такими схожими, як ці двоє. Таке ж руде волосся, такі ж великі світлі очі, такі ж кирпаті носики з... веснянками.

Всі троє чоловіків замовкли, перервали свою розмову і витріщилися на Святослава. На Святослава, у руці якого було Степанкове рученятко.

— Добрий день! — привітався він і легко стис дрібненькі пальчики.

Чоловіки відповіли кивками, тільки той, з дівчинкою на руках, — гмиком. Він мав світле волосся, з рудуватими, як у його дітей, переливами, гладко поголене підборіддя і губи такі пухкі й малинові, що більше личили б якій-небудь моделі чи блогерці, ніж сільському парубку. Виглядав років на двадцять п'ять, не більше. А вже мав двох дітей. Остання думка зачепила Святослава не боляче, але дошкульно, як колючка рукав, коли проходиш повз терновий кущ. Оце бери і вибирай її потім.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше