3. Замість чаю

— То ви Люба?

— Так. А ви Святослав?

Вони стояли посеред його кухні. На електричній плитці грівся білий емальований чайник у червоні квіточки. Степанко сидів на стільці за столом, крутив головою в різні боки і позіхав.

А вони стояли. Ніби просто собі знайомилися, насправді ж роздивлялися одне одного.

Святослав бачив перед собою дівчину років трішки за двадцять. Така молода, а вже мама, подумав. Вродлива. Очі — сині-сині. Як небо. Як море. Ні, синіші. Він ще ніде такого синього кольору не бачив. Волосся — пшеничне, золотисте. Цікаво, м’яке на дотик?.. А ще цікаво, то вона була тією дівчинкою з косичками, що підстрибували на спині?.. Струнка. Ноги, обтягнуті світлими джинсами, стрункі. Талія, втоплена, захована під великою толстовкою, мабуть, тонка. Груди, випнуті з-під тієї толстовки, високі, виразні. Гарна, одне слово. Гарна.

Люба бачила кремезного чоловіка років тридцяти п’яти. Якби збрив бороду, мабуть, виглядав би молодшим. Плечі — широкі, Катька не збрехала. Високий. Метр дев’яносто чи вищий? Очі — карі. Глибокі і добрі очі. Волосся — каштанове. Густе, одразу видно. Накульгує на ліву ногу. Але ходить без ціпка, значить, не так все страшно. Ну, або гордий. Загалом якийсь… От якби не знала, що військовий, так і подумала б. Чи це так здається, бо вона знає? А ще з нього можна було б змалювати… Кого ж він нагадує їй? Точно, якогось руського воїна, дружинника! Або ні. Вона тут на днях читала Степанку казку про Кирила Кожум'яку, і там ілюстрації були. Схожий що капець. Люба усміхнулася від власного порівняння і опустила очі.

— Щось не так?

Святославові густі брови зійшлися на переніссі, і вона поквапилася заперечити:

— Ні, що ви. Вибачте. Все добре. Дякую вам. Ми побудемо пів годинки. Думаю, батько скоро втихомириться і засне.

Її бліді щоки вкрилися рум’янцем, рожевим як літні світанки.

— Будьте скільки треба. Можете й до ранку залишитися. У мене дві вільні кімнати. В одній я ще не прибрав, але отам можна прилягти.

Він кивнув на двері біля печі, і Степанко прослідкував за тим порухом.

— Мамо?

Люба глянула на сина, а тоді підійшла до вікна. Сховалася за грубою шторою і спробувала роздивитися, чи горить ще світло у батьковій кімнаті. З жалем зітхнула. Горить. Отже ще не вклався. Отже спокійно вони не заснуть.

Їхня хата була зовсім невеликою — дві тісні спальні, така ж тісна кухня, коридор і веранда. Не особливо є де сховатися від гармидеру і лайки. Тут же, у Святослава, наскільки вона встигла роздивитися, щонайменше три спальні, і мабуть, чималі. А ще кухня, коридор, веранда і якісь двері з веранди, певно, комора. От би в них так...

— Добре тоді, якщо ви не проти, я вкладу Степанка, нехай подрімає, доки підемо.

— Тоді ходіть сюди.

Святослав провів їх у вільну кімнату — квадратну спальню з двома ліжками, шафою і столом посередині. Ліжка були металевими, пружинними, явно ще "мейд ін совок", на одному лежали поскладані здоровенні вишиті подушки, а інше було застелене пухкою периною, нічим не прикритою.

— Тут у шафі десь була постіль…

Святослав заметушився, але Люба перепинила його, інерційно вчепилася пальцями в край широкого рукава і притримала.

— Не варто, Степанко так приляже.

— А, ну… Як хочете. Але ото ще візьміть, — він витягнув з шафи ворсистий плед і всунув у руки гості. — Ви вкладайте Степанка, а я поки що чай зроблю.

Господар повернувся на кухню, а Люба залишилася стояти посеред кімнати з пледом, вдячністю і ніяковістю. Стояла б так, прислухалася б до брязькання чашок за дверима і до тривожного гулу власного серця, але розтормошив Степанко. Вчепився у її руку і потягнув до ліжка.

— Мамочко, приряж зі мною.

Завжди так її кликав, коли щось просив. Люба всміхнулася і огледілася. На стільці поруч з ліжком стояла настільна лампа — погнута і притрушена пилом, але, як виявилось, робоча. Вона погасила верхнє світло і ввімкнула ту лампу. Хотіла відгорнути перину, щоб вкритися, а не товктися зверху, але не встигла, Степанко хутко шубовснув на неї. На маленькому личку з'явилася вдоволена усмішка, коли плечики втонули у м'якезній пір'яній ковдрі. Люба лише похитала головою і вкрила сина пледом. Сама притулилася поруч, доки він не засне.

У кімнаті було важке застояне повітря. Пахло старими меблями, старими тканинами, давністю. Так буває у будинках, де давно ніхто не живе, у бабусиних і дідусевих хатах, в які лише зрідка хтось приїжджає навести лад. І разом з тим кімната, та й вся хата, не виглядали закинутими, необжитими. Чи то Святослав так швидко обжився тут, чи то родичі з сусіднього села постаралися...

Люба дивилася у півтемряві на синочка, який повільно стуляв повіки, і зовсім не хотіла підводиться, щоб йти пити якийсь чай. Магнетична м'яка перина, тиша й затишок кімнати, безпека... Дивно. У будинку незнайомця вона почувалася безпечніше, ніж вдома. Чужий чоловік, який за дверима робив чай, не лякав. По суті, не знає ж його. А якщо він маніяк або має проблеми з головою? Всяке ж може бути... Ну і що, що несхожий, що військовий? Трапляються божевільні з добрими очима, та й військову форму надягають різні...

Замість того, щоб тривожитися, Люба лише всміхалася таким думкам. Ніяково, але не страшно, і все тут.

Двері у кімнату тихенько прочинилися, але вона чула це вже крізь сон. Так само крізь сон зрозуміла, що стало тепліше — хтось закутав і її у плед. Хтось. Добрий сусід, хто ж іще. Лампа погасла, переставши тривожити темряву. Двері рипнули ще раз.

А потім знову з'явилося світло. Таке яскраве-яскраве, що продиралося під повіки, змушувало мружитись і ховати голову під плед. Люба в першу мить так і зробила — сховала голову, але вже там, під пледом, прокинулася й різко розплющила очі.

Сонце? Тобто вже ранок?

Визирнула й переконалася — ранок. Світлий, жовтий. Мабуть, теплий.

Степанко солодко сопів поруч, з-за дверей було чути тихе шкварчання, а годинник на смартфоні показував восьму ранку. За пів години їй треба відмикати магазин, а ще ж поснідати, переодягнутися, приготувати їсти Степанку... Ох, і як могла заснути таким непробудним сном у чужому домі?!