2. Тиша і яблука

От і вона, тиша. Тиша, яка мала б рятувати. Омріяна, але не така ідеальна, як у фантазіях.

Плани поїхати в глухе село, сісти у чотирьох стінах і цілими днями віддаватися тужливим думам зіткнулися з реальністю. Бо село з часів його дитинства не стало глухішим. Так, людей менше, так, молодь виїхала, але автобус п'ять разів на день їде повз хату, вулицею вічно гасають мотоцикли, з генделика неподалік чути музику, а тітоньки, які виходять з магазину навпроти, не забувають повитягувати шиї і позазирати на його подвір'я.

Тишу порушували комарі й мухи, що невідомо як пробиралися в хату і дзижчали, дзижчали, дзижчали... Порушував телевізор, який виявився справним. Порушувало гупання яблук у саду.

Хоча це останнє було найприємнішим порушуванням. Вечорами, у сутінках, Святослав сідав на порозі і слухав ті яблука. Ще слухав цвіркунців, гавкання собак з різних кутків села і трохи звуки людей, які хотілося б ігнорувати, та не виходило.

Вдень панувала спека, й виходити на вулицю не виникало бажання. Але він виходив. Перевірити гараж і пів дня перебирати там залізяки, які ще від діда залишилися. Підперти туалет, що вже почав хилитися. Підлатати паркан. А потім стояти і витріщатися на охайний квітничок: дивина — все подвір'я заросло, а він чистенький, ніби на днях пропололи. І хризантеми такі жовті-жовті починають цвісти.

Святослав сів на порозі і дивився на ті хризантеми, гадаючи, хто за ними доглядає. Ну не дядько ж Митро, який з сусіднього села вряди-годи приїжджає велосипедом за хатою наглянути. Тоді хто?.. Он сад давно руки господаря не бачив, а квітничку пощастило.

Гупнуло. Рвонув вітер, затрусив гілля, і одразу кілька яблук впали, та так гучно, що до порогу чути.

Він підвівся, хвилину переминався з ноги на ногу (наскільки це дозволяла розтрощена й заново зібрана п'яткова кістка), а тоді пішов у сад до тих яблук. Чого їм пропадати? Взяв у шопі круглий, плетений з верби кошик з двома ручками і повільно почовгав накульгуючи.

Темно-зелена трава подекуди була витоптаною — явно у сад навідуються гості. Груші, яблуні, сливи, вишні, алича, горіхи — дід посадив багато різного, було що збирати всеньке літо, і цим не нехтували всі охочі. Добре ще, що лише у сад пробиралися, що жодні розбишаки не розграбували хату і подвір'я.

На землі лежало чималенько яблук — деякі свіжі, щойно з дерева, деякі вже починали гнити. Святослав збирав усі. Потім подумає, що з ними робити.

Чергове червонобоке яблуко закотилося під самий паркан. Він якраз нагнувся по нього, коли почув шарудіння і звів погляд. З-за штахет на нього дивилися великі блакитні оченята. Рудоволосе хлоп'я влаштувалося навприсядки за парканом і вивчало незнайомого дядечка.

Добру хвилину Святослав дивився на хлопчика, а хлопчик на нього, перш ніж мовчанку порушило тихе:

— А ви хто?

Яке просте, але яке глибоке запитання. За звичкою відповів би: заступник командира добровольчого баталь... Але тут він ніякий не заступник. Тут він сам по собі.

— Святослав, — видихнув. А тоді подумав і додав: — Дядько Святослав. А ти хто?

Хлопчик схилив голову на бік, ще раз пробігся пильним поглядом по кремезній фігурі дядька Святослава й врешті широко усміхнувся.

— Я Степанко. Отам живу з мамою Юбою, дідом Петром і бабою Квавою.

Він махнув дрібненькою рученькою у бік своєї хати, але погляду з нового сусіда не зводив.

— Ясно, — Святослав випростався, а тоді нагнувся над парканом. — Яблук хочеш?

— Нєа. Але мама юбить ябрука.

— Тоді назбираємо для твоєї мами?

— Ага.

Очі Степанка загорілися від можливості знову потрапити у сад, який так подобався. Він аж засміявся від приємного збудження, коли опинився поруч з добрим дядьком. Штахети не діставали Святославу навіть до сонячного сплетіння, і йому нічого не вартавало перехилитися, підняти хлоп'я під пахви і переставити на свій бік паркана.

— Ходи до отої яблуні, там великі і червоні яблука, — запропонував.

Але хлопчик зі знанням справи заперечив:

— Вони тверді і кисві. Оті бірі добрі, — і побіг до розлогої яблуні, яка хилилася гіллям до самої землі.

Яблука там і справді виявилися солодкими, стиглими-стиглими, хай і з вигляду були непоказними — невеличкими, рябими, подекуди з черв'ячками.

— Бачу, ти добре мій сад знаєш, — Святослав надкусив яблуко і схвально похитав головою.

— Мені мама не дозвояє самому приходити. Аве як іде квітник повоти, то бере з собою.

— Квітник? Це твоя мама за ним доглядає?

— Ага.

Святослав інерційно повернув голову в бік порогу дому, поруч з яким примостився той крихітний квітничок.

— Нащо вона це робить? — тихо шепнув собі під ніс.

Та Степанко почув і відповів:

— Бо гарно! У нас тіки город, нема квітника вже...

Святослав не розпитував, але наступні п'ятнадцять хвилин слухав розповідь хлопчика про те, який у них город і що на ньому росте, про сад, в якому були вишні і "бівий навив", але вже нема, з'їли, про діда Петра, який напився і викосив мамині квіти ще давно, то вона більше й не садить.

— І часто твій дід так? — спитав, перериваючи натхненну розповідь.

— Часто, кожен день. Потім не п'є, а потім знов кожен день.

— А тато що?

Він запізно згадав, що тата Степанко не згадував. Пошкодував про запитання, щойно хлопчик опустив голову, якось зі злістю кинув яблуко в кошик і тихо відповів:

— У мене нема тата.

Нема тата. Святослав знав, що це таке. У нього вже рік теж не було тата. Але його батька забрала війна. А хто забрав тата в цього хлоп'яти? Ймовірно, він сам "забрався". Коли б помер чи пішов з дому, Степанко так і сказав би. Та коли дитина говорить "нема тата", це означає, що ніколи й не було.

Святослав замовк, не знаючи, що казати, але маленький сусід виручив, продовжив бесіду сам:

— Зате є мама Юба! — усміхнувся, пожвавішав і затараторив: — Вона у тому магазині робить. І вона дуже гарна. І розумна. І добра.

Звучало як найкраща синівська реклама, і кутики Святославових губ, які здавалося, вже закам’яніли, приросли на одному місці, мимоволі смикнулися в різні сторони. Він подумав про свою матір. Останні десять років, відколи розлучилася з його батьком, вона жила з іншим чоловіком, будувала нове життя. Ці десять років вони не були близькими, але в дитинстві, "ще давно" мама для нього теж була гарною, розумною і доброю. Як усі мами на світі.