6

Вони, разом із Дереком вийшли з кав’ярні, прямуючи до парковки, де залишили свій «вольво». Вони легко розмовляли, перекидаючись жартами та перебуваючи в доброму гуморі.

– Можеш навіть слухати той старий мотлох, якщо пустиш мене за кермо, – казав Дерек, і Ніна навіть усміхнулася його зухвальству. Парковка була залита сонячним світлом, до машини залишалося декілька кроків, і жінка зовсім не відчувала того щемливого відчуття небезпеки, що не відпускало її протягом цього…надто довгого дня.

– Міс Харрісон!

Ніна зіпнулася і майже впала, не вірячи власним вухам та очам.

Від кав’ярні до них рушив полісмен своїми широкими важкими кроками. Цілеспрямовано. Невпинно.

– Пред’явіть водійське посвідчення, ліцензію та документ, що підтверджує право на керування цим транспортним засобом, – промовив коп, вказуючи на їх автівку.

– Щ-що?! Я ж казала…ми ф…фінансові аудитори…це машина компанії…

– В такому разі, пред’явіть доручення від вашої компанії та свідоцтво на власність, оформлене на юридичну особу.

– Але…але…хто возить з собою свідоцтво?...

Дерек швидко оцінював ситуацію.

– Хвилинку, – сказав хлопець, – в мене є фотка відповідного документу на телефоні. Я зараз дістану сотовий з машини.

Дерек швидко пирнув до салону, поки коп стежив за Ніною.

– Ось, знайшов! – крикнув хлопець випрямляючись, з чимось, затиснутим в правій руці.

Полісмен виявився спритнішим.

Револьвер стрибнув йому в долоню і пролунав гучний постріл. Дерека відкинуло назад. На його білій футболці розпливалася кривава пляма. Саме там, кули потрапила струя кутчупа. Ніна не могла заприсягтися, що це відбулося насправді. Але тепер пляма дійсно була.

Заволав, жінка потяглася до кишені, але гримнув другий постріл, і вже Ніну відкинуло від автівки. Її тіло впало на землю, голова повернулася на бік, і вона ще встигла побачити лежачого Дерека, перш ніж настала темрява.

Через годину, парковка перед кав’ярнею «Обіди бджілки Базі» все ще була заповнена службовим транспортом: поліцейськими машинами та каретою швидкої допомоги.

З пом’ятого седану невизначеного коліру вибрався чоловік в такому самому пом’ятому костюмі та підійшов до офіцера Леські.

– Агент Купер, – привітався чоловік з полісменом, – ми спілкувалися рацією.

– Так, – мовив коп, – я чекав на вас.

Купер озирнувся навбоки, досвідченим оком зчитуючи інформацію, відзначаючи, як місцеві правоохоронці фіксують на камери уліки, і розкладають таблички з номерами на землі перш ніж сфотографувати та зібрати їх в щільні пластикові пакети. Маленькі жовті таблички з номерами «4» та «29» поставили біля зброї – «глоку», що валявся біля долоні хлопця, і «беретти», біля руки жінки.

– Звісно, з рапортом я детально ознайомлюся пізніше, – пробурмотів Купер, – але попередньо можу зазначити, що ви чудово впоралися.

Полісмен нічого не відповів.

– Дійсно, ми в бюро й не очікували, що результат вранішнього факсу з орієнтуванням буде таким швидким.

– Так, – підтвердив коп, – я як раз отримав той ваш факс перед тим як завітав до Мейбл. Спочатку помітив підозрілу парочку, а потім звернув увагу на автівку, згідно опису. Спочатку не був впевненим. Не хотілося нашкодити випадковим цивільним. Й вирішив перевірити документи.

Купер з повагою подивився на незворушного копа.

– Ви мали справу з небезпечними людьми! Ми довго ведемо розслідування щодо цілої організації найманих вбивць. Як можете уявити, в них там навіть є щось на кшталт навчальних курсів з іспитами для новачків. Коли більш досвідчений куратор надає оцінку діям молодого виконавця.

Купер знову глянув на тіла.

– Звісно ж, ми воліли б затримати їх живими, щоб задати декілька питань…

– Іноді життя обертається проти наших сподівань, – несподівано обрубав полісмен.

– Так, – глянув на нього агент, – дійсно.

Маленьку жовту табличку з номером «8» поклали біля відеокамери «Sony», після чого також сфотографували та забрали до пластикового пакета. Ховаючи камеру, якийсь з місцевих копів помітив, як на панелі судомно миготів індикатор «low battery». Просто на очах копа, вогник блимнув й згас.