Глава 10. Новий список

Через два тижні Ірину викликали до адміністрації.

Вона думала — партія.

Помилилася.

У кабінеті сидів директор театру й чоловік, якого вона не знала.

— Товаришко Левченко, — сказав директор. — Сідайте.

Вона сіла.

Чоловік представився.

Прізвище Ірина одразу забула.

Якась структура при управлінні культури.

— Як вам закордонна поїздка?

Знову.

— Добре.

— Корисно?

— Так.

— Для професійного розвитку?

— Так.

— Поведінка групи?

Ірина відчула знайоме.

— Нормальна.

— Усі дисципліновані?

Костюк.

— Так.

Чоловік кивнув.

— Ви показали себе добре.

Ірина мовчала.

— Надійно.

Слово.

Вона майже засміялася.

— Дякую.

— Можливо, будуть наступні поїздки.

— Куди?

Директор:

— Ще нічого не вирішено.

Звичайно.

Чоловік склав руки.

— Ви вже розумієте, наскільки важлива дисципліна в таких групах.

— Розумію.

— Іноді молоді артисти захоплюються.

Ірина чекала.

— Знайомства. Розмови. Запрошення. Самі не розуміють, до чого це може привести.

— Можливо.

— Ви людина досвідчена.

Двадцять чотири.

Досвідчена.

— Якщо помітите щось подібне в майбутньому, краще попередити керівника.

Ірина дивилася на нього.

— Про що саме?

Він усміхнувся.

— Ви зрозумієте.

— Ні.

Посмішка трохи зникла.

— Що «ні»?

Ірина відчула, як серце почало бити швидше.

Можна сказати:

добре.

Нічого не обіцяти.

Просто добре.

Так усі роблять.

— Я не хочу цим займатися.

Директор підняв голову.

— Чим?

— Стежити за іншими.

— Хто сказав «стежити»?

— Ви сказали повідомляти.

— Якщо виникне небезпечна ситуація.

— Я не знаю, яка небезпечна.

Чоловік дивився.

Не сердився.

— Товаришко Левченко, ми говоримо про відповідальність.

— Я відповідаю за себе.

Тиша.

Оце вже прозвучало гірше, ніж вона хотіла.

Директор втрутився:

— Ірино Миколаївно, не треба драматизувати.

— Я не драматизую.

— От і добре.

Чоловік усміхнувся знову.

— Ніхто вас ні до чого не примушує.

— Добре.

— Просто майте на увазі.

— Добре.

На цьому закінчили.

У коридорі Ірина сперлася на стіну.

Руки трохи тремтіли.

Вона розсердилася.

Не на них.

На руки.

Потім засміялася.

Тихо.

Бо нічого не сталося.

Знову.

Вона сказала «не хочу».

І світ не впав.

Увечері Сашко знайшов її на сцені.

Порожній зал.

Ірина сиділа на краю.

— Ти що тут?

— Сиджу.

— Бачу. Чому?

— Можна.

Він сів поруч.

— Це нове.

— Що?

— Раніше ти все робила навіщо.

Ірина подивилася.

— Ти сьогодні особливо розумний?

— Я сьогодні їв.

— Оце причина.

Посиділи.

— Сергія бачила, — сказала вона.

— Живий?