Глава 9. Друге вікно

У понеділок Ірина знову стала біля другого вікна.

Від першого тягнуло.

Нічого не змінилося.

Навіть пуанти хтось сушив на батареї.

Сашко підійшов.

— Місце зайнято?

— Залежить ким.

— Красивим чоловіком.

— Тоді вільно.

— Жорстоко.

Борис Андрійович зайшов.

— Якщо всі вже повернулися з капіталістичного полону, почнемо.

Хтось засміявся.

Піаністка взяла перший акорд.

Plié.

Ірина поклала руку на станок.

Тіло саме знайшло все.

П'ята.

Коліно.

Спина.

Плечі.

Дихання.

Нічого не треба було перекладати.

На tendu вона відчула щастя.

Просте.

Фізичне.

Вона вдома.

Потім почалося épaulement.

Борис Андрійович:

— Левченко, голова.

Ірина виправила.

— Ні. Назад.

Вона зробила.

У дзеркалі побачила інший варіант.

П'єрів.

Не П'єрів навіть.

Свій.

Той, який зробила в Парижі.

— Що? — запитав Борис Андрійович.

— Нічого.

— Тоді працюйте.

Вона зробила правильно.

Після класу сиділа в гримерці.

Тьотя Зоя зайшла з костюмом.

— Француженка.

— Хто?

— Ти.

— З чого?

— Худіша стала.

— На два кілограми?

— Франція з людей соки витягує.

Ірина засміялася.

— Навпаки.

— Що привезла?

— Всім одне й те саме питання.

— Бо це головне.

Ірина дістала маленьке мило.

— Вам.

Тьотя Зоя понюхала.

— О.

— Що?

— Жалко митися.

— То не мийтесь.

— Поставлю в шафу.

Увечері Ірина зайшла до магазину біля дому.

Черга.

Вона стала.

Попереду жінка сперечалася через ковбасу.

— По двісті грамів.

— Мені триста.

— По двісті.

— Я ж плачу.

— Жінко, не затримуйте.

Ірина стояла.

Перед очима раптом паризький магазин.

Двадцять спідниць.

Полиця кремів.

Десятки пар взуття.

Вона чекала, що відчує обурення.

Не відчула.

Лише втому.

Купила хліб.

Масло.

Вийшла.

Біля зупинки її покликав чоловічий голос.

— Іра?

Вона обернулася.

Сергій.

Спочатку не впізнала.

Потім одразу.

Те саме волосся, тільки коротше.

Те саме пальто.

— Сергію.

Він усміхнувся.

— Ти повернулася.

— Як бачиш.

— Чув, Франція.

— Була.

— Ну?

Вона засміялася.

— Ви всі змовились?

— Що?

— Нічого.

Стояли трохи незручно.

Ірина подивилася на його руку.

Обручка.

Сергій помітив.

Не сховав.

— Одружився.

— Бачу.

— У січні.

— Вітаю.

— Дякую.

— Хто?

— Лєна. Скрипалька.

— З вашої філармонії?

— Так.

— Хороша?

Він засміявся.