Глава 8. Київ

До Донецька вона не поїхала одразу.

Сказала Борисові Андрійовичу:

— Я через Київ.

Він подивився.

— Навіщо?

— До Лариси.

— Руденко?

— Так.

Він знав.

У театрах усі знали всіх хоча б через одне прізвище.

— Добре. У понеділок на клас.

— Буду.

— Не закохайтеся тепер у Київ.

— Пізно.

— От цього я й боявся.

Ларису вона не попередила.

Потім подумала, що це дурість.

Можна було приїхати й не застати.

Застала.

Лариса репетирувала.

Ірина стояла в дверях залу.

Не заходила.

Лариса її не бачила.

У неї була інша зачіска.

Трохи коротше волосся.

На нозі — стара гетра.

Партнер щось сказав.

Лариса засміялася.

Ірина дивилася й відчувала дивне полегшення.

Лариса була.

Не «постраждала через Ірину».

Не «та, яку не випустили».

Просто Лариса.

Жила.

Репетирувала.

Сварилася з партнером.

Потім побачила Ірину в дзеркалі.

Завмерла.

— Ти?!

Ірина усміхнулася.

Лариса побігла.

Справді побігла.

Обійняла.

— Дурепа! Чого не сказала?

— Хотіла сюрприз.

— Я могла бути не тут.

— Тоді був би поганий сюрприз.

Лариса відсунула її.

Подивилася.

— Ну?

— Що?

— Париж.

— Нормально.

— Брешеш?

Ірина засміялася.

— Трошки.

— Ходімо.

— У тебе репетиція.

— Закінчилась.

— Ти ж...

— Уже закінчилась.

— Ларисо.

— Я чотири роки солістка. Навчилась тікати.

Вони пішли в буфет.

Лариса взяла чай.

Ірина — пиріжок.

— Це ти після Франції їси пиріжки?

— Саме після Франції.

— Там що, їжі нема?

— Є.

— Тоді?

— Інша.

Лариса відкрила сумку.

— Показуй.

— Що?

— Подарунок.

— Звідки ти знаєш, що є?

— Ти приїхала з Франції до подруги без подарунка?

Ірина дістала маленьку хустку.

Синю.

Купила ще в Парижі після того мила.

Лариса розгорнула.

— Гарна.

— Тобі?

— Ні, сусідці.

Ірина засміялася.

Лариса приклала до шиї.

— Як?

— Добре.

— «Добре» в тебе означає погано.

— У Галини Петрівни означало.

— Галина Петрівна була психопаткою.

— Ти її любила.

— Одне іншому не заважає.

Пили чай.

Лариса розповідала про театр.

Нову партію.

Про балетмейстера.

Про те, що одна солістка вагітна й усі роблять вигляд, що не знають.

— А ти?

— Що я?

— Чоловіки.

Ірина мало не вдавилася пиріжком.

— Чого відразу чоловіки?

— Бо балет ти сама розкажеш, навіть якщо не питати.

Ірина витерла рот.

— Нічого.

— Париж і нічого?

— Було кави.

Лариса підняла брову.

— Скільки?

— Одна.

— Чоловік?

— Танцівник.

— Красивий?