Глава 7. Що ви там робили

У Москві їх не відпустили одразу.

— Завтра короткі підсумкові бесіди, — сказав Віктор Семенович.

Сашко застогнав.

— Я втомився бути культурним.

— Потерпите ще добу.

— А потім?

— Потім знову станете собою.

— Небезпечно.

У готелі Ірина спала погано.

Вранці її викликали третьою.

Кабінет був інший.

А чоловік — знайомий.

Вона вже бачила його в Києві перед поїздкою.

Тоді він запитував про Ларису.

Ірина впізнала руки.

Довгі пальці.

Ручка.

— Товаришко Левченко.

— Добрий день.

— Сідайте.

Вона сіла.

На столі була її анкета.

Або така сама.

— Як гастролі?

— Добре.

— Що найбільше запам'яталося?

Ірина мало не сказала:

жінка біля дверей у Брюсселі.

Замість:

— Театри.

— Париж?

— Так.

— Самостійно містом ходили?

— Ні.

Перша брехня.

Пройшла легко.

— З іноземними громадянами поза офіційною програмою спілкувалися?

— Ні.

Друга.

Ще легше.

— Вас запрошували кудись?

— Ні.

Третя.

Чоловік записав.

— Адреси, телефони давали?

Ірина відчула порожню кишеню.

Папірця вже не було.

— Ні.

— Подарунки?

— Ні.

— Літературу?

— Ні.

— Політичні питання?

— Журналіст питав про Годунова.

— Що відповіли?

— Що я не була на тих гастролях.

— Правильно.

Він перегорнув сторінку.

— Про Афганістан?

Ірина підняла очі.

Звідки?

Потім зрозуміла.

Інші вже говорили.

— Запитували.

— Ви?

— Не відповідала.

— Добре.

Знову добре.

— Хтось із ваших колег порушував установлені правила?

Костюк.

Сорок сім хвилин.

Польський знайомий.

Пропозиція залишитися.

Ірина дивилася на край столу.

— Не знаю.

— Ви ж були разом.

— Я не стежила.

Чоловік підняв очі.

Не сердито.

— Це й не вимагалося.

Пауза.

— Але іноді варто звертати увагу.

Ірина нічого не сказала.

— Особливо якщо поведінка однієї людини може створити проблеми всій групі.

Та сама фраза.

Трохи іншими словами.

— Розумію.

— Добре.

Він закрив папку.

— Ви можете йти.

Ірина встала.

— Товаришко Левченко.

Вона обернулася.

— У Франції вам пропонували залишитися?

Серце вдарило раз.

— Ні.

Чоловік дивився.

— Добре.

Ірина вийшла.

У коридорі сидів Сашко.

— Ну?

— Нічого.

— Довго?

— Хвилин десять.

— Про мене питали?

— Ні.

— Образливо.

Вона сіла поруч.

Руки були холодні.

— Саш.

— Що?

— Ти там... щось порушував?

Він подивився.

— Ти тепер слідчий?

Ірина майже усміхнулася.

Лариса.

Ті самі слова.