Глава 6. Зворотний квиток

Аеропорт пахнув кавою, металом і мокрими пальтами.

Віктор Семенович рахував паспорти.

Не людей.

Паспорти.

Потім людей.

Потім знову паспорти.

— Мельник.

— Тут.

— Костюк.

— Тут.

— Левченко.

— Тут.

Ірина дивилася на свій паспорт у його руці.

Синя обкладинка.

Вона бачила його кілька секунд.

Потім він зник у папці.

Чекали довго.

Марина купила шоколад.

— Для мами.

— Ти вже купила їй помаду.

— Це інша мама.

— Скільки в тебе?

— Залежить від подарунків.

Сашко спав на валізі.

Костюк читав.

Ірина сиділа.

Навпроти висів екран із рейсами.

Міста.

Лондон.

Рим.

Відень.

Париж.

Москва.

Париж вона побачила відразу.

Літак через сорок хвилин.

Ірина дивилася.

Не тому, що збиралася.

Просто знала, що могла б.

Це знання тепер жило окремо.

Оголосили посадку.

Вони встали.

У черзі Ірина раптом згадала перший поїзд до Києва.

Їй десять.

Мати поправляє комір.

Бабуся плаче й робить той дивний рух рукою.

Батько не приїхав — зміна на заводі.

Ірина тримає нову валізу.

На пероні мама каже:

— Не передумай тільки.

— Я не передумала.

— Зараз ні. А через тиждень почнеш.

— Не почну.

Почала.

Через три дні писала додому:

Заберіть мене.

Мати відповіла:

До Нового року потерпи.

Потім:

До весни.

Потім:

До літа.

Влітку Ірина вже не хотіла повертатися.

Тепер вона стояла в аеропорту в Бельгії.

І ніхто не говорив:

не передумай.

Вона сама знала, куди йде.

Перед трапом Сашко обернувся.

— Ну?

— Що?

— Останній шанс утекти.

Він сказав це жартома.

Ірина зупинилася.

Сашко вже повернувся вперед.

Не побачив.

Марина штовхнула ззаду.

— Ір.

— Іду.

Вона зайшла в літак.

Сіла.

Пристебнула ремінь.

Коли літак відірвався від землі, Ірина відчула не жаль.

Полегшення.

Величезне.

Майже соромне.

Вона їде додому.

Там усе зрозуміло.

Літак набрав висоту.

Марина заснула.

Ірина закрила очі.

Прокинулася від голосу стюардеси.

За вікном уже були хмари.

Нічого не видно.

Вона подумала:

Я сама сіла.

І це теж було важливо.