Глава 5. Поліція

Можливість прийшла настільки буденно, що Ірина мало її не помітила.

Після останньої вистави в Брюсселі частина групи поїхала на прийом.

Ірина не хотіла.

Боліла стопа.

Сказала Борисові Андрійовичу.

Він подивився.

— Температура?

— Ні.

— Голова?

— Ні.

— Тоді їдьте.

— Я втомилась.

— Це не діагноз.

Поїхала.

Прийом проходив у великій будівлі недалеко від театру.

Багато людей.

Розмови.

Вино.

Ірина пила воду.

До неї підійшла жінка років сорока.

Говорила англійською.

Ірина зрозуміла половину.

— Soviet dancer?

— Yes.

— Ukraine?

— Yes.

Жінка усміхнулася.

Назвалася.

Ірина не запам'ятала.

Потім запитала:

— You like Belgium?

— Yes.

— France?

— Yes.

Все йшло добре.

Потім жінка сказала:

— You want stay?

Ірина подумала, що не зрозуміла.

— Stay?

Жінка показала навколо.

— Here. Europe.

Ірина відчула, як кров ударила в обличчя.

— No.

Занадто швидко.

Жінка підняла долоні.

— Okay.

— No.

— Okay.

Вона посміхнулася.

Потім нахилилася трохи ближче.

— If problem... police.

Показала на двері.

— Police. Ask.

І пішла.

Усе.

Ніхто не тягнув Ірину за руку.

Ніхто не давав секретної адреси.

Вона залишилася з пластиковою склянкою води.

На другому кінці залу Віктор Семенович говорив із кимось.

Ірина подивилася на двері.

За ними — коридор.

Сходи.

Вулиця.

Десь там поліція.

Слово було просте.

Вона знала французькою.

Police.

Можна вийти.

Знайти.

Сказати кілька слів.

Soviet.

Dancer.

Stay.

Asylum — це слово вона теж чула.

І далі хтось уже вирішуватиме інше.

Ірина поставила склянку.

Пішла до дверей.

Не тому, що вирішила.

Просто хотіла повітря.

У коридорі нікого.

Внизу охоронець.

Він навіть не дивився.

Ірина спустилася на один проліт.

Ще один.

Двері на вулицю були скляні.

Вона бачила машини.

Людей.

Вихід.

Серце билося так сильно, що вона відчула пульс у горлі.

Мама.

Це було перше.

Не держава.

Не театр.

Не Лариса.

Мама.

Вона уявила телефон.

Ніхто не пояснить нормально.

Хтось прийде.

Батька викличуть.

Мати не знатиме, жива вона чи ні.

Потім Лариса.

Потім Сашко, який зараз стоїть нагорі й думає, що Ірина пішла в туалет.

Костюк.

Борис Андрійович.

Весь колектив.

«Наслідки поведінки однієї людини лягають на всіх».

Вона ненавиділа цю фразу.

І все одно почула.

Ірина торкнулася ручки дверей.

Холодний метал.

Можна.

Вона знала це.

Оце було нове.

Не те, що вона піде.