Глава 4. Повернувся

Газету приніс Сашко.

На першій шпальті не було нічого про балет.

Він знайшов усередині маленьку замітку.

— Ір.

— Що?

— Йди.

— Я взуваюсь.

— Це важливіше.

— За мої шнурки?

— Можливо.

Вона підійшла.

Текст був французькою.

— І що?

— Клер сказала.

— Що сказала?

Сашко показав фотографію.

Чоловік.

Молодий.

Танцівник.

— Радянський.

Ірина взяла газету.

— Ну?

— Втік.

— Куди?

— А потім повернувся.

Ірина підняла очі.

— Назад?

— У Союз.

— Навіщо?

— Оце я й питаю.

Клер з'явилася в коридорі.

Сашко одразу покликав.

— Скажи їй.

Клер прочитала.

— Він попросив залишитися на Заході. Потім змінив рішення й повернувся до Москви.

— Чому?

— Тут пишуть — родина.

Ірина дивилася на фотографію.

— Його пустили назад?

— Схоже.

— І що з ним буде?

Клер знизала плечима.

— Не знаю.

Сашко:

— Може, просто додому захотів.

Ірина віддала газету.

— Може.

— Ти не віриш?

— Чому не вірю?

— Вигляд у тебе такий.

— Який?

— Наче людина не може захотіти додому.

Ірина різко сказала:

— Може.

Сашко замовк.

Вона пішла.

Її роздратувало не те, що він сказав.

Те, що вона сама вже кілька днів боялася цього питання.

Додому.

У Донецьку була її кімната.

Другий станок біля вікна.

Тьотя Зоя.

Борис Андрійович.

Сашко теж повертався.

Мати.

Батько.

Лариса в Києві.

Її мова.

Їжа, яку не треба показувати пальцем у меню.

Телефон, де не потрібно рахувати в голові слова.

Люди, яким можна сказати:

— Та ну тебе.

І вони зрозуміють не лише слова.

Ірина раптом дуже захотіла борщу.

Це було настільки безглуздо, що вона засміялася.

Увечері сказала Марині:

— Я хочу борщу.

Марина подивилася.

— Ти захворіла?

— Можливо.

— Я хочу оселедця.

— Теж добре.

— І картоплю.

— З кропом.

Вони мовчали.

Потім Марина сказала:

— Все. Я хочу додому.

Ірина лягла на ліжко.

— Я теж.

Слова вийшли легко.

Вона навіть відчула полегшення.

Значить, усе просто.

Париж був Парижем.

Брюссель — Брюсселем.

Життя — вдома.

Наступного ранку вона знову дістала папірець Люка.

Цього разу не сховала.

Порвала навпіл.

Подумала.

Порвала ще раз.

Чотири шматки.

Викинула.

Увечері повернулася до кошика.

Він був порожній.

Прибиральниця вже забрала сміття.

Ірина стояла й дивилася.

— Що загубили? — запитала жінка французькою.

Ірина не зрозуміла.

Похитала головою.

Нічого.

Тепер справді нічого.