Глава 3. Сорок сім хвилин

Після історії з Костюком режим змінився.

Не офіційно.

Ніхто не оголошував нових правил.

Просто тепер, коли вони виходили, Віктор Семенович казав:

— По троє.

А ввечері кілька разів заходив до холу, коли всі вже були в готелі.

Перевіряв.

Костюк став тихішим.

Марина з ним майже не говорила.

Ірина бачила, як це працює.

Навіть не треба було карати його окремо.

Колектив зробить сам.

На третій день вона сіла поруч із ним за сніданком.

— Що купив?

Костюк підняв очі.

— Що?

— Тоді. У пакеті.

Він трохи здивувався.

— Платівки.

— Які?

Дістав із сумки.

Дві.

Ірина нічого не знала про виконавців.

— Хороші?

— Дуже.

— Варті сорока семи хвилин?

Він усміхнувся.

— Не знаю.

— Тоді поганий злочин.

Костюк засміявся.

Потім став серйозним.

— Я не через платівки.

Ірина чекала.

— У Польщі торік познайомився з одним хлопцем. Він тепер тут.

— І?

— Нічого.

— Нічого сорок сім хвилин?

— Левченко.

— Мовчу.

Він крутив чашку.

— Він запросив мене лишитися.

Ірина не ворухнулася.

— Де?

— Тут.

— У Бельгії?

— Десь. У нього знайомі.

— І ти?

— Що я?

— Хотів?

Костюк подивився.

— Ти хочеш, щоб я тобі відповів?

Ірина відчула холод.

— Ні.

— От і я так думаю.

Вона встала.

Пішла.

У коридорі Сашко наздогнав.

— Що сталося?

— Нічого.

— Костюк щось сказав?

— Ні.

— Ти брешеш погано.

Ірина зупинилася.

— Сашко.

— Все.

Він підняв руки.

— Не моя справа.

Це прозвучало майже так само, як колись у Лариси.

Не твоя справа.

Ірина пішла далі.

Того дня їй весь час здавалося, що Костюк дивиться.

Не дивився.

На репетиції він працював як завжди.

На вечерю не запізнився.

Увечері постукав у її номер.

Марина була в душі.

— Що?

Костюк стояв у дверях.

— Ти нікому?

— Про що?

— Не грай.

Ірина відчула образу.

— Я схожа на людину, яка побіжить розповідати?

Він не відповів.

І це було гірше.

Бо один раз вона вже побігла.

Не буквально.

Але сказала.

— Ні, — промовила вона. — Не скажу.

Костюк кивнув.

— Добре.

Пішов.

Ірина зачинила двері.

Марина вийшла з ванної.

— Хто?

— Костюк.

— Чого хотів?

— Нічого.

Марина подивилася.

— Ви всі сьогодні дуже любите це слово.

Ірина не відповіла.

Уночі згадала інтернат.

Не Віру.

Іншу дівчинку.

Таню Сорокіну.

Їм було тринадцять.

Таня почала їсти менше.

Спочатку ніхто не помічав.

Потім Лариса сказала:

— Вона обід викинула.

— І що?

— Нічого.

Через тиждень Таня знепритомніла на уроці.