Глава 2. Те, чого немає в програмі

Брюссель зустрів їх сонцем.

Сашко вийшов із автобуса, подивився на небо й сказав:

— Я знову люблю Європу.

— Вона переживе, — відповіла Ірина.

У програмі було написано:

10:00 — культурна зустріч.
14:00 — репетиція.
19:30 — вистава.

— Що таке культурна зустріч? — запитала Марина.

Віктор Семенович:

— Побачите.

— Це погроза?

Він подивився.

— Для вас усе погроза.

Їх повезли не в музей.

Будівля зовні нічим особливим не відрізнялася.

Всередині було кілька залів.

Музика звучала з різних боків.

В одному люди танцювали босоніж.

В іншому хтось лежав на підлозі.

— Почалося, — прошепотіла Марина.

Клер, яка приїхала з ними з Франції як перекладачка програми, почула.

— Це школа Mudra.

Ірина знала назву.

Чула від П'єра.

Школа Бежара.

Вони зайшли в зал.

Кілька молодих танцівників виконували вправи.

Ірина чекала класики.

Її не було.

Один чоловік рахував ритм долонями.

Учні рухалися.

Потім співали.

Ірина повернулася до Клер.

— Вони танцівники?

— Так.

— А навіщо співають?

— Бо вчаться.

— Співати?

— І це теж.

Наступний зал.

Класичний станок.

Ірина трохи заспокоїлася.

Через двадцять хвилин їх повели на інше заняття.

Театр.

— Театр? — перепитала Світлана.

— Так.

— Вони актори?

— Танцівники.

Світлана нічого не сказала.

Ірина теж.

Молодий чоловік стояв посеред залу й читав текст.

Потім рухався.

Потім знову говорив.

Учили не роль.

Не варіацію.

Людину.

Ірина не могла нормально сформулювати, що саме її дратує.

Можливо, сама відсутність меж.

У училищі все мало назву.

Класичний танець.

Характерний.

Історико-побутовий.

Сценічна практика.

Фортепіано.

Французька.

Тут одна річ залазила в іншу.

Після заняття до них підійшов викладач.

Говорив про тіло.

Клер перекладала.

— Він каже, танцівник повинен знати не лише, що може зробити його тіло, а й навіщо він це робить.

Борис Андрійович слухав без виразу.

Потім запитав:

— А якщо хореограф уже знає навіщо?

Клер переклала.

Викладач усміхнувся.

Відповів.

— Тоді йому не потрібен танцівник. Йому потрібна маріонетка.

Ірина перевела погляд на Бориса Андрійовича.

Він не образився.

Принаймні зовні.

— Гарна фраза, — сказав він. — На сцені подивимося.

Дорогою назад Сашко заснув.

Марина переглядала буклет.

Ірина дивилася у вікно.

Вона згадала Галину Петрівну.

Чотирнадцять років.

Ірина танцювала маленьку варіацію на навчальному концерті.

Після репетиції Галина Петрівна сказала:

— Нічого не відчуваєш.

— Відчуваю.

— Не видно.

— А що я повинна відчувати?

Педагог подивилася на неї так, ніби питання було непристойним.

— Музику.

— Я чую.

— Не те саме.

— А що?

Галина Петрівна підійшла.

Поклала два пальці їй під підборіддя.

Підняла голову на сантиметр.

— Не думай так багато.

Через десять років інший педагог сказав їй майже протилежне.