Глава 1. Після Парижа

У Ліоні дощ ішов горизонтально.

Принаймні так стверджував Сашко, який першим вийшов із автобуса й одразу повернувся всередину.

— Я відмовляюсь.

— Від чого? — спитала Марина.

— Від Франції.

— Учора тобі подобалося.

— Учора Франція була Парижем.

Віктор Семенович стояв у проході.

— Мельник.

— Я вже люблю Францію.

— От і добре. Виходьте.

Ірина натягнула пальто.

Папірець із номером Люка лежав у внутрішній кишені.

Вона перевірила його ще в автобусі, хоча не було жодної причини.

Потім розсердилася на себе за те, що перевірила.

Люк залишився в Парижі.

У Ліоні він був не потрібен.

Це теж треба було якось пояснити кишені.

Готель виявився простішим за паризький. Вузькі коридори, маленький ліфт, дві лампочки над дзеркалом у номері, одна з яких не горіла.

Марина поставила валізу.

— Нарешті.

— Що нарешті?

— Щось нормальне.

Ірина засміялася.

— Париж був ненормальний?

— У Парижі я весь час боялася щось зламати.

Вона сіла на ліжко.

Пружина скрипнула.

— О. Оце я розумію.

Ірина підійшла до вікна.

Не Ейфелева вежа.

Дахи.

Антени.

Дощ.

На протилежному балконі сохла дитяча сорочка.

Ірина відчула полегшення, якого не чекала.

Можливо, тому що Ліон не вимагав захоплення.

Не треба було весь час пам'ятати, що вона за кордоном.

Через годину вони вже були в театрі.

Сцена була меншою.

Підлога — жорсткішою.

Оркестрова яма пахла вогкістю.

Борис Андрійович оглянув зал і сказав:

— Нарешті місце, де можна працювати.

— А в Парижі? — спитав Сашко.

— У Парижі ви дивилися.

— Я працював.

— Саме тому мало що бачили.

Сашко задумався.

— Це образа?

— Сподіваюся.

Почали репетицію.

Ірина відчула різницю ще на першому виході.

Не в театрі.

У собі.

П'єрів рух із Парижа з'явився без запрошення.

Там, де завжди трохи відводила плече, тіло захотіло піти інакше.

Вона не дала.

Зробила правильно.

Наступного разу — те саме.

На третьому Борис Андрійович ударив пальцями по коліну.

— Левченко.

— Що?

— Ви сьогодні сперечаєтеся сама з собою?

Ірина завмерла.

— Ні.

— Тоді хтось третій заважає?

Сашко відвернувся, щоб не усміхнутися.

— Все нормально.

— Це я вже чув.

Борис Андрійович показав їй перехід.

— Не вигадуйте. У нас він такий.

У нас.

Два слова.

Ірина повторила.

— Добре.

Репетиція пішла далі.

Вона не думала про це до вечора.

Потім думала.

У номері Марина стояла перед дзеркалом і намагалася пришити ґудзик.

— Ти вмієш?

— Що?

— Ґудзик.

— Я балерина.

— Це не відповідь.

— Ми пришиваємо стрічки до пуантів із десяти років.

Марина простягнула сорочку.

— Отже, комунізм усе-таки підготував тебе до життя.

— Не говори дурниць.

— Я тихо.

Ірина взяла голку.

— Де ти його відірвала?

— Не знаю.

— Як можна не знати?

— Жила.

Ірина пришила ґудзик.

Марина дивилася.

— Ти сумуєш?

— За ким?

— Я не сказала «за ким».

— Тоді за чим?