Значки були різні, але найбільше Костику подобався «переливний». До цього він розглядав інші, металеві — вони були гарні, та водночас якісь холодні. А цей... Нахилиш в один бік — пливе морем корабель, розгорнувши білі вітрила; нахилиш в інший — картинка здригнеться, і постане таємниче місто: білі колони, палаци, фонтан, зубчасті стіни фортеці... Таємниче примарне місто й синє море манили його.
Хлопчик стояв і крутив значок, а на нього дивилася продавчиня — вся в дрібних кучерях.
— Ну що, хлопчику, купуватимеш чи так і стоятимеш?
— А скільки... коштує? — несміливо спитав Костик.
— Усі стереоскопічні — по п’ятдесят копійок.
Костик від здивування розкрив рота.
— Ну чого роззявився? Ми ж магазин, а не кіоск. У «Союздруку» можуть бути й дешевші, але такого там точно не знайдеш!
Костик зітхнув, переступаючи з ноги на ногу.
— Гаразд, беру. І цю книжку.
Книжку не можна було не взяти. Тоненька, в м’якій обкладинці, але — казка! Автор Анатолій Дімаров. І назва, наче запитання: «Для чого людині серце?». Грошей якраз вистачало.
Костик вийшов із магазину задоволений. Поправив лямки ранця.
День палав угорі — ясний, трохи сумний. Сумний тому, що почалася школа.
Він пішов повз міський сад до зупинки. Вересень пах яблуками, прілим листям і вологою землею. У повітрі змішувалася туга за літом, що відходило, зі свіжим затишком осені й тонким ароматом хризантем.
Ці квіти Костик знав — їх завжди тато дарував мамі на день народження.
Чотири роки тому — такої ж золотої осені й теж із квітами, тільки тоді це були червоні троянди — Костик уперше у своєму житті пішов до школи. Поруч ішла мама, святкова й світла; вона відчувала урочистість цього ранку, мабуть, навіть гостріше, ніж сам Костик, притихлий від безлічі новин.
Біля чотириповерхового будинку, який зовсім не нагадував школу, шуміла й колихалася строката юрба. Хлопчики в новеньких темно-синіх костюмах і випрасуваних сорочках, дівчатка в каштанових сукенках і білих, немов хмари, фартушках... І всюди — букети, букети!
Невдовзі з’явилася їхня учителька — пишна, сувора, в ошатному жакеті. Її миттю оточили невгамовні мами, засипаючи турботливими запитаннями. А новоспечені школярі лишилися осторонь: вони стояли щільною купкою й з острахом та недовірою поглядали здалеку.
Виявилося, що поки що ніякої справжньої школи не буде — над її фундаментом височіли будівельні крани.
На перший час першокласників визначили у підвал житлового будинку, який нашвидку побілили й привели до ладу. Дорослі обіцяли, що це ненадовго. Але те «майбутнє» настало лише цього року.
У другому класі їх перевели до будівлі педучилища: там класи (називались аудиторії) були величезними й світлими, вікна — аж до підлоги, і дихалося в них легко й вільно, хоча малюки все одно почувалися лише тимчасовими гостями в чужих коридорах. Там же минув і третій клас...
І ось нарешті Костик пішов до своєї школи — справжньої, з білої цегли, у чотири поверхи, всього за п’ятнадцять хвилин ходи від дому.
Школа зустрічала його радісним і густим ароматом: так пахне тільки свіжа штукатурка, блискучий лак, фарба й зовсім ще нові меблі. За широкими шибками тяглися до неба тонкі, повні сил молоді деревця.
І хоч шкільне життя час від часу підкидало Костику складні завдання, він намагався стоїчно приймати її непрості дари, хоча тоді ще не знав цього слова. Але йому довго подобалося все: і свіжий білий аркуш зошита, і олівці, що пахли кедровою тріскою, і гладенька лінійка, і дзвінкий пенал, де жив своїм таємничим життям холодний й гострий циркуль.
А новенькі підручники! Костик любив довго перегортати їх, вдивляючись у малюнки, що пахли типографською фарбою.
А ручки — це було диво! Ще зовсім недавно він обережно носив у ранці округлу, прохолодну чорнильницю й писав тонким пером, яке треба було чистити м’якою суконною перочисткою, бо воно завжди норовило причепити якусь «змійку». А тепер у нього з’явилася наливна ручка — солідна, справжня!
Правда, і з нею хлопчик умудрявся залишати на долонях чи в зошиті чорнильні плями. Тоді мама бралася вчити його акуратності й показувала, як обережно прибирати клякси гумкою. І якщо Костику не завжди вистачало терплячості, мама сама схилялася над столом, і під її руками зошитовий аркуш ставав трохи світлішим і чистішим.
***
Чим далі відходять ті роки, тим більше вони здаються схожими на фотографії зі старого альбому. Листаєш, дивишся, як жили люди... І це життя народжувалося зі старих будинків, зі смачного борщу зі сметаною, макаронів із котлетами й обов’язкового компоту. З візерунчастого східного килима на стіні, з бузкових люстр, із чорно-білого телевізора «Вогник» та старої радіоли «Латвія». Із заскленої шафи, де до певної пори дрімали, стоячи в ряд, улюблені книжки, чекаючи, поки їх візьмуть почитати. З зворушливої поваги до старших і суворого ставлення до молодших.
Люди жили своїм життям, витканим із радощів і прикрощів: ходили на роботу, дивилися хокей, фігурне катання та багатосерійні телефільми. Лагідні мами читали малечі журнали «Барвінок» і «Веселі картинки», а суворі батьки брали старших синів на рибалку та вчили колоти дрова. Родинами їздили до лісу по гриби, на річку й на дачі. Часто ходили в гості і, звісно, до чудового кіно. Щиро переживали за далекі Кубу й Чилі, за долю якихось індіанців і створювали вокально-інструментальні ансамблі.