Пролог. Віра (серпень 1972)

ЗВОРОТНИЙ БІК МІСЯЦЯ

(оповіді про дорослих і дітей у добу «застою»)

Віра стояла біля школи й дивилася, як верхівки тополь своїми кучерявими кронами схиляються до будівлі. Усе тут було старе, але по-своєму привабливе: і трохи підсліпуваті вікна з синюватим відблиском шибок, і білі, трохи облуплені колони, і шкільний сад, де метушилися діти.

Скільки разів вона з подругами гуляла тут у дитинстві! Скільки разів проводжала сонце в студентські роки! І не знала, що колись доведеться працювати саме тут. А де тепер її друзі й подруги юних літ? Розлетілися, хто куди.

Віру тішило, що скоро розпочнеться навчальний рік: загудять просторі коридори, наповняться класи, і вона знову побачить допитливі обличчя, веселі й серйозні очі. І зможе захоплювати дітей історіями та легендами, які так довго збирала з книжок і готувала для своїх майбутніх уроків.

А поки стояв серпень. Школу треба було готувати до занять, а дирекція не справлялася. Тож директриса Аксьонова включила Віру до ремонтної бригади: фарбувати їдальню та вхід до школи.

У глибині душі це Віру трохи зачіпало. Та затівати розмови про своє становище, щойно з’явившись на новому місці, було ніяково. Крім неї в бригаді працювали дві вчительки початкових класів, учителька музики та викладачка праці. Рятувало лише те, що діти майже не знали її й, мабуть, сприймали за звичайну ремонтницю.

Віра зайшла до школи, переодяглася в порожньому спортивному залі у стару, заляпану фарбою футболку й такі ж потерті спортивні штани, які, втім, гарно облягали її фігуру.

Невдовзі прийшли інші жінки, завгосп приніс нові пензлі та банки з фарбою, і робота закипіла.

Сьогодні завгосп визначив для Віри інше заняття:

 — Гриневич, сьогодні ви не в їдальні. Ідіть пофарбуйте дверну раму.

 — Яку саме?

— Ту, що біля сходів на другий поверх. Поміст там уже стоїть. Піонери притягли.

Для Віри це виявилося неприємною новиною. Коли вона працювала разом з іншими вчительками, вони говорили, ділилися шкільними новинами й чутками. А тепер їй належало самій стояти біля сходів, задерши голову вгору, й ретельно фарбувати дверну раму, раз у раз перериваючись, щоб когось пропустити.

Повз проходили серйозні, зайняті своїми справами вчителі, які давно працювали в школі. Їх, звісно, в такі ремонтні бригади ніхто не відправляв. Це була робота для молодих.

Кілька людей чемно вибачалися:

— Ой, пробачте, ми пройдемо.

А піднімаючись сходами, одна жінка тихо сказала іншій:

— Це наша нова історичка...

— А-а... Ну, хай працює...

Почувши це, Віра почервоніла. Чомусь до очей підступили сльози.

Вона кинула пензлик у банку й присіла на сходинку драбини.

Великий шкільний хол раптом здався порожнім і гулким. Навіть трохи потемніло: мабуть, сонце сховалося за хмарою.

Та вже за мить крізь вікно пробився світлий промінь і висвітив високого худорлявого чоловіка в старому костюмі і у капелюхі, який увійшов через головні двері.

Він крокував неквапно, з якоюсь спокійною гідністю.

«Напевно, фізик», — подумала Віра.

Їй не хотілося, щоб хтось бачив її у такому стані.

Вона піднялася на кілька сходинок, знову взяла пензлик, але банка раптом хитнулася й полетіла вниз.

— Ох! — вигукнула Віра.

Банка зупинилася просто біля чоловіка.

— Перепрошую! — вигукнула вона. — На вас не потрапило?

 — Ані краплі, — спокійно відповів той.

І в ту мить їхні погляди зустрілися. У тих світлих очах чоловіка було щось таке, що змусило Віру затримати свій погляд на кілька секунд.

І раптом їй приверзлося щось дивне. Наче перед нею на мить відчинилися якісь величезні двері. За тими дверима були роки, люди, зустрічі, сльози, дитячий сміх, старість, свята й утрати. Вона не встигла як слід нічого розгледіти — двері одразу зачинилися. Ніби за одну мить промайнула ціла людська доля. Усе спалахнуло й зникло.

Та ще кілька секунд серце билося так, ніби вона побачила щось таке, чого людині бачити не дано.

«Здалося...» — подумала Віра.

Перед нею стояв уже немолодий чоловік. Щоки його були гладко виголені до синяви, трохи запалі. На правій виднівся маленький шрам.

І тут звідкілясь із пам’яті самі собою випливли рядки Рільке, які вона раніше ніяк не могла запам’ятати:

Кожен-бо ангел — жахливий.

Але я – о горе! – про вас, птиці душі, часто вже смертоносні, співаю, знаючи вас…

Рядки виникли на мить і так само раптово розчинилися.

Чоловік трохи всміхнувся.

 — Ви ж учителька? Віра Миколаївна... У вас гарний предмет.

Було незрозуміло, питає він чи просто констатує факт.