Розділ 37. В обіймах ворога

 Нова для Даріуса інформація змушує насторожитись й вже не так скептично сприймати  мої запевнення про зустріч із непроханим гостем. Тепер він не може стверджувати, що цього насправді не було, адже не знає з ким має справу окрім Керана й братів. Схоже це його неабияк зацікавило й змусило по-новому поглянути на ситуацію з ув'язненням.

— Як виглядав той, кого ти бачила у своїй кімнаті? — пропалює мене поглядом своїх крижаних очей.

— Я бачила тільки чоловічий силует й жодних деталей, які б могли підказати із ким ми можемо мати справу.

— Я не думаю, що в будинку хтось був, та не можу заперечувати, що проти тебе використовується навіювання. 

— І хто мені може навіювати? — з викликом дивлюсь на нього, адже не важко здогадатись на кого він натякає.

— Для прикладу Керан. Твій страх здатен привести його до нас, тому це припущення має цілком логічне підґрунтя.

— Він би не зробив цього.

— Можливо, та все вказує саме на це. Чому ти ніяк не можеш збагнути, що перш за все він мисливець, в якого, як виявилось, не так багато часу.

 Звинувачення Даріуса — безпідставні. Просто, коли невідомо усіх подробиць, важко побачити ситуацію в цілому, а я її бачу і знаю, що Керан сам не на жарт стурбований. 

— Тому, що цей мисливець щиро мене кохає, — однією своєю фразою змушую Даріуса скривитись, наче від приступу різкого зубного болю. Думаю, щось схоже він відчував, коли Лея зізналась йому про почуття до Ленхарта.

— Про яке кохання може йти річ? У нього немає почуттів, тільки чітка ціль, яку він переслідує.

— Ти помиляєшся, як й у випадку із Леєю. Цілком ймовірно, доля підкидає тобі можливість спокутувати власні гріхи й не повторювати помилок, а ти ніяк не хочеш цього зрозуміти. Історія знову повторюється, тільки замість Ленхарта й Леї — Керан і я. 

— Хіба не він тебе образив, змусивши втекти від нього до мене?

— Я до тебе не втікала, — твердо йому заперечую.

— Але ти знала, що я прийду і тебе це не зупинило.

— Зараз мова не про нас. Я просто намагаюсь втокмачити тобі, що нам може загрожувати небезпека й Керан — менша із наших проблем.

— Помиляєшся! Хіба не він домовився із тим про кого навіть нічого не знав?

— Якби я була на його місці, я б також пішла на це, не замислюючись ні на секунду. Так роблять люди, які вміють любити, та тобі цього ніколи не зрозуміти, — в пориві емоцій дозволяю забутись хто переді мною й зачіпаю його за живе.

 Мені навіть на секунду стає його шкода і я жалкую про те, що бовкнула із передсердя. Він змінюється в обличчі в лічені секунди, наче ці слова вже звучали раніше у його адресу від найріднішої людини. Я не очікувала, що мої необережні висловлювання розтривожать старі рани, які досі болять і єдиної людини, котрій було під силу втамувати цей біль вже давно немає серед живих. Таким я Даріуса ще не бачила. 

— Пробач мені, насправді я так не думаю, — намагаюсь одразу все пояснити й виправити ситуацію.

 Олеся повільно підіймається із-за столу й стає біля мене на випадок, якщо Даріус втратить контроль над емоціями й накинеться, та він просто йде, не сказавши ні слова. Відчуваю себе паршиво. Хотіла заручитись його підтримкою, а натомість все зіпсувала. Не потрібно було заводити розмову у такому стані. Я геть не своя після вчорашнього.

 Повертаюсь до своєї кімнати так і не поснідавши й вже вдруге натикаюсь на моторошну постать, яка стоїть на протилежному кінці коридору. Складається враження, що тепер я цілодобово під пильним її наглядом, адже з’являється вона тоді, коли поряд нікого немає. Навіть Олесі довелось на деякий час покинути будинок. Я повністю беззахисна. Маленькими, ледь помітними кроками я поволі відходжу навіть не обертаючись, щоб знову не втратити його з поля зору, як це було у моїй кімнаті. Навіть повітря навколо мене настільки наелектризоване від напруження, що скоро почне осипатись іскрами. Намагаюсь не видавати свого страху в надії, що це допоможе утримувати його в нерухомому положенні, та в наступну секунду я з жахом помічаю, як він летить на мене. Серце завмирає в німому очікуванні й в усвідомленні, що мені ніхто не допоможе.

— Ніко, отямся, — чую голос Керана, та не маю сил навіть очі розплющити. 

 Знаю, що повинна це зробити, та повіки, наче свинцем налиті, геть не піддаються. І це триває рівно до того моменту поки із глибин пам'яті не виринає останній мій спогад. З криками й жахом в очах я різко підіймаюсь з підлоги в пошуках того, хто на мене напав, та помічаю біля себе тільки стурбованого Керана. Я не можу зрозуміти сон це чи ще щось, адже інтер'єр довкола свідчить, що будинку я не покидала і він просто фізично не може бути біля мене. І навіть якщо це все-таки навіяне сновидіння, значить Керану відомо де я перебуваю на цей момент.

— Як ти? З тобою все добре? — проводить своєю долонею по моєму мокрому від сліз обличчі, заправляючи прядку волосся, яка вибилась із зачіски за вухо.

— Я нічого не розумію, — розгублено дивлюсь на нього. — Що все це означає?

— Я відчув, що тобі загрожує небезпека, тому я тут з тобою.

— Але ж ти повинен бути за тисячі кілометрів від мене.

— Я вже у Великобританії, і я не дозволю нікому тебе образити.