Розділ 34. Спогад, який зігріватиме холодними вечорами

 Надзвичайно приємно знати, що Керан за мене хвилюється й намагається захистити, та насправді найбільшого захисту потребує саме він.

— Що було далі після того, як ви ув'язнили Даріуса? Що відбулось із вами? — запитую те, що може допомогти в пошуках правильного рішення й здатне пролити світло на ситуацію із їхнім довголіттям. Ленхарт говорив, що звичайні люди не живуть по триста років, та й за умовами угоди вони повинні були віддати власні життя. 

— Ми з Мараком отямились у старому склепі з усвідомленням того, що Даріусу вдалось звільнитись, а в наступну секунду вже стовбичили біля дверей будиночка Ленхарта в горах. Думаю без сприяння незнайомця не обійшлось. Саме з допомогою його сил ми подолали чималу відстань за лічені хвилини й без перешкод відшукали брата, котрий швидше за все повинен був ввести нас у курс справи й ознайомити із часом у якому прокинулись. Адаптувались ми доволі швидко, зважаючи на те, що минуло близько три сотні років. Певен, що це також не без участі загадкової постаті із нашого минулого.

 Ленхарт розповідав, що ми впали у подобу сну від якого нас неможливо було пробудити. Ми не подавали жодних ознак життя, та наші тіла не змінювались під впливом часу. Мені невідомо що то за чортівня і як все працює. Знаю тільки, що  наш з Мараком останній спогад — ув'язнення Даріуса, далі порожнеча. Ми абсолютно нічого не відчували й не маємо жодних спогадів за період нашого перебування в склепі. Залишається загадкою чому він не відібрав наші життя одразу й навіщо залишив живими мерцями. Схоже для нього важливо, щоб Даріус залишався у пастці й для цього він використовує нас. Тепер ти розумієш що я маю на увазі, коли говорю, що у мене немає майбутнього.

— Але саме в цьому може приховуватись розв'язка усіх наших проблем. Ми повинні дізнатись що то за чоловік і для чого йому картина. Ми можемо хоча б спробувати все виправити й повернути тобі й Мараку життя, які ви втратили, намагаючись допомогти Ленхарту. 

— Щоб ми не робили, я собі вже не належу, як і мій брат. Він пробудив нас тільки для того, щоб повернути Даріуса, який є довічним в'язнем картини, його в'язнем, як і ми. В жодному разі не хочу, щоб ти до нас приєдналась. Ти не заслуговуєш на це й варта більшого. Твоє життя тільки почалось і ти не повинна розплачуватись за те, що ми на себе накликали.

 Кожне його слово стискає моє серце від болю. Невже це правда? Невже відтягуючи момент ув'язнення Даріуса я можу втратити власне? А як же Олеся? Вона також пов'язана із картиною, пов'язана зі своїм творцем? Невже її життя також у небезпеці? Та спокою не дає таємнича постать з їхнього минулого, котрій судячи зі сказаного, потрібно, щоб Даріус залишався у пастці. Це доволі підозріло. Він не намагався відібрати у Керана з Мараком життя повністю, значить вони все ще йому для чогось потрібні. І саме з цього потрібно починати. Для мене це своєрідна зачіпка, адже я не готова здаватися.

 Їх минуле є яскравим прикладом того, як одна серйозна помилка, якої допустився Даріус може зруйнувати одразу чимало невинних життів.

— Я розумію як тобі зараз і що ти відчуваєш, та нічого змінити не можу. Угоду не розірвати. Я не можу дати тобі того про що ти просиш і на що заслуговуєш.

— Але ти можеш просто побути тут зараз зі мною, не намагаючись розвідати місце мого знаходження. Дозволь собі хоч зараз не думати про те, що повинен зробити, дозволь мені не замислюватися над тим, що наша зустріч в реальності стане останньою. Мені потрібен цей час, мені потрібен ти. Нехай хоч це місце приховає тебе від смерті, від того з ким ти уклав угоду.

 І Керан дає мені те про що я прошу. Дозволяє не замислюючись про майбутнє, розчинитись у звабливій темряві його глибоких очей. Я не хочу плакати, не хочу втрачати час, якого в нас виявилось так мало, навіть зважаючи на чималеньку відстань.

— Не буду тобі брехати й в жодному разі не бажаю, щоб ти думала, що підло користаюсь твоїми почуттями до мене, тому змушений зізнатись, що чим довше ти знаходишся тут зі мною, тим легше мені буде визначити твоє місце перебування. Я вже розумію, що ти за межами країни. Дуже хочу, щоб ти залишилась, та силоміць утримувати тебе не стану, якщо забажаєш піти.

 Після його слів я повинна була б негайно прокинутись, щоб себе не видати, та запевнення Даріуса про те, що ми тут довго не затримаємось й що їм поки що не вибратись із країни дозволяють мені залишитись й насолодитись цією зустріччю сповна. Не знаю як це правильно назвати й чи можна її вважати справжньою, та єдине, чого зараз найбільше бажаю — припинити думати й дати волю почуттям, які мене переповнюють. Хочеться просто пригорнутись до нього й слухати ритм його серця.

— Я залишусь тут з тобою. Чесно зізнатись, невпевнена, що тобі вдасться мене знайти навіть, якщо ти дізнаєшся де я зараз знаходжусь, принаймні поки я сама цього не захочу. 

— Я зроблю для цього все і навіть більше. 

— І нехай, та ти обіцяв цей час приділити нам й не забігати наперед.

 Він ніжно торкається мого обличчя своїми пальцями, втираючи сльозинку.

— Якби я міг, я б залишився тут з тобою навічно. 

 Я накриваю його теплу долоню своєю. 

— Я не вірю, що все повинно закінчитись саме так. Завжди є кілька варіантів й безвихідних ситуацій не буває. Повинен існувати спосіб позбутись від картини.

— Навіть, якби він й існував, це вже нічого не змінить. Я, як і Даріус тісно пов'язані з нею. Вона нас не відпустить. Якщо картину знищити, ми щезнемо разом із нею і цього разу назавжди.