Розділ 32. Таємниця кулона

 Ми з Олесею обмінюємось заінтригованими поглядами, та вірити Даріусу собі не дозволяємо. Вже добре засвоїли урок й знаємо, що для досягнення цілей він не нехтує жодними способами, навіть, якщо в кінцевому результаті цей спосіб може комусь зіпсувати життя.

 — І ми повинні просто повірити тобі на слово? Чи не занадто багато просиш? Ти вже неодноразово доводив своїми вчинками, що тобі довіряти не можна, то чому ж ми повинні вірити тобі зараз? — видихнувши й зібравшись із силами вирішую зухвало йти до кінця, щоб впевнитись що він й справді вірить у те про що говорить.

— Олесю, ти ж досі пила тільки кров, яку давав тобі я, чи не так? — спрямовує свій вимогливий погляд на подругу.

— Так, мені цього було достатньо, — розгублено відповідає на його запитання.

— Олеся спочатку отримувала мою кров, а після відкриття центру — донорську.

— До чого ти ведеш? — знову спрямовую свій недовірливий погляд на Даріуса.

— Існує припущення, яке стверджує, що поки новоспечений вампір не відібрав життя невинного, втамовуючи жагу крові, в нього залишається можливість повернути собі людяність після смерті того хто його створив й назавжди позбутись так званого прокляття. Шкода, та я не встиг цього перевірити. Мій творець одразу змусив мене вбити людину, тому не залишив мені жодного шансу. Те саме я зробив із Ленхартом. Навіть, якщо я помиляюся і цього не станеться у вас залишиться мій центр переливання крові, який допоможе твоїй подрузі жити, не відбираючи життя й ти більше не хвилюватимешся, що усіма її кроками керую я. Свобода подруги за допомогу. Хіба не хороша винагорода за крихітну послугу? І всі залишаться у виграші.

— Що буде із картиною й Кераном?

— Ти неправильні запитання ставиш.

— І все ж… — вичікувально продовжую пропалювати його своїм вимогливим поглядом, дозволивши зрозуміти, що не відступлю поки не почую відповіді.

— Думаю, що вона зникне разом із Кераном й Мараком, та ти повинна зрозуміти, що рано чи пізно вони наздоженуть нас, повернуть мене до пастки й так чи інакше на них чекатиме те ж саме, та з однією суттєвою відмінністю: вони заберуть й Олесю. Зізнайся, ти ж про це вже думала і більш ніж впевнена що саме так й вчинять. Вони не дозволять їй жити серед людей. У неї немає майбутнього.

— Чому б просто не позбутись від картини?

— Думаєш я не намагався? Я спробував все. Вона не горить у вогні і їй не шкодить волога. Я різав її ножем, обливав кислотою, та вона залишалась у своєму первозданному вигляді.

— Гаразд, тоді скажи мені, будь ласка, хіба існує те, що може вбити тебе? Це ж цілковита маячня. Ти ж наче та бісова картина. Якби існував такий спосіб, Керану не довелось би створювати пастку. 

— Такий хід твоїх думок мені подобається значно краще. В нашій ситуації головну роль зіграє багряний камінець на твоїй шиї. Його створила моя подруга за особистим проханням. Перед від’їздом я подарував його Леї, як прощальний подарунок. Це не проста підвіска. Червоного колір надає їй саме зілля всередині, створене на основі моєї крові, яке в руках кровного родича може перетворитись на єдину зброю проти мене. В ті часи я тільки починав вчитись тримати жагу під контролем, тому змушений був убезпечити свою сестру. На щастя, тепер у нас є все необхідне, щоб втілити мій план в життя. Залишається дочекатись півночі у повню.

— Чи не занадто ти поспішаєш? Я ще ні на що не погодилась і чесно зізнатись сумніваюсь що мені вистачить сміливості. Якою б сильною не була ненависть до тебе, відібрати життя я не зможу. Так, я спочатку думала, що без вагань загнала б кинджал у твоє серце після всього що ти накоїв, та це було рівно до цього моменту, коли я усвідомила, що у мене з’явилась така можливість. На словах все просто, та не тоді, коли ти дивишся в очі тому, кому так бажала помститись. Саме це й називається людяністю. На щастя для мене й превеликий жаль для тебе вона досі зі мною.

— Людяність доволі суперечливе твердження. Хіба позбавивши мене життя не врятуєш Олесю чи сотні інших невинних, яких я можу погубити? Це ж також прояв людяності, чи не так? Якщо цього не зробиш, ціле життя житимеш із думкою, що могла повернути подругу, та не зробила цього.

— Даріусе, ти зараз тиснеш на неї. Забуваєш, що саме ти зробив це зі мною і жодної провини Ніки в тому, що від мене хочуть позбутись Ленхарт із братами немає. Як власне й у смерті нещасних, якими ти втамовуєш жагу крові. Вона не зобов’язана цього робити. Я готова прийняти свою долю, якою б вона не була, — втручається у наш діалог Олеся, котра не витримує його маніпуляцій наді мною.

 Це вперше вона стає проти нього так відкрито. Мені навіть лячно за неї, адже помітно, що Даріусу це не сподобалось.

— Дай мені трохи часу на роздуми. Це серйозний крок, який змушує все добре зважити, — знову повертаю його увагу на себе. Не хочеться, щоб Олеся постраждала.

— Звісно я дам тобі вдосталь часу все обдумати, та краще не затягувати із рішенням.

— Не терпиться попрощатись із життям?

— Не терпиться повернутись додому, — кидає у відповідь і йде, залишаючи нас наодинці.

 Ми все ще мовчки стовбичимо, намагаючись переварити інформацію. Інстинктивно намацую камінець на своїй шиї, роздумуючи як правильно вчинити у цій ситуації.

— Ніко, я не жартувала, коли казала, що готова прийняти свою долю. Не потрібно цього робити, якщо сумніваєшся. Тим більше нам невідомо чи говорить він правду. Від Даріуса можна очікувати чого завгодно.