Розділ 32. Таємниця кулона

 Ми з Олесею обмінюємось заінтригованими поглядами, та вірити Даріусу собі не дозволяємо. Ми вже засвоїли урок й знаємо, що для досягнення цілей він не нехтує жодними способами, навіть, якщо в кінцевому результаті цей спосіб може комусь зіпсувати життя.

 — І ми повинні просто повірити тобі на слово? Чи не занадто багато ти просиш? Ти вже неодноразово доводив своїми вчинками, що тобі довіряти не можна, так чому ж ми повинні вірити тобі зараз? — видихнувши й зібравшись із силами вирішую зухвало йти до кінця, щоб впевнитись що він й справді вірить у те про що говорить.

— Олесю, ти ж досі пила тільки кров, яку давав тобі я, чи не так? — спрямовує свій вимогливий погляд на подругу.

— Так, мені цього було достатньо, — розгублено відповідає на його запитання.

— Олеся спочатку отримувала мою кров, а після відкриття центру — донорську.

— До чого ти ведеш? — знову спрямовую свій недовірливий погляд на Даріуса.

— Існує припущення, яке стверджує, що поки новоспечений вампір не відібрав життя невинного, втамовуючи жагу крові, в нього залишається можливість повернути собі людяність після смерті того хто його створив й назавжди позбутись так званого прокляття. Шкода, та я не встиг цього перевірити. Мій творець одразу змусив мене вбити людину, тому не залишив мені жодного шансу. Те саме я зробив із Ленхартом. Навіть, якщо я помиляюся і цього не станеться у вас залишиться мій центр переливання крові, який допоможе твоїй подрузі жити, не відбираючи життя й ти більше не хвилюватимешся, що усіма її кроками керую я. Свобода подруги за допомогу. Хіба не хороша винагорода за крихітну послугу? І всі залишаться у виграші.

— Що буде із картиною й Кераном?

— Ти неправильні запитання ставиш.

— І все ж… — вичікувально продовжую пропалювати його своїм вимогливим поглядом, дозволивши зрозуміти, що не відступлю поки не почую відповіді.

— Думаю, що вона зникне разом із Кераном й Мараком, та ти повинна зрозуміти, що рано чи пізно вони наздоженуть нас, повернуть мене до пастки й так чи інакше на них чекатиме те ж саме, та з однією суттєвою відмінністю: вони заберуть й Олесю. Зізнайся, ти ж про це вже думала і більш ніж впевнена що саме так вони й вчинять. Вони не дозволять їй жити серед людей. У них немає майбутнього.

— Чому б просто не позбутись від картини?

— Думаєш я не намагався? Я спробував все. Вона не горить у вогні і їй не шкодить волога. Я різав її ножем, обливав кислотою, та вона залишалась у своєму первозданному вигляді.

— Гаразд, тоді скажи мені, будь ласка, хіба існує те, що може вбити тебе? Це ж цілковита маячня. Ти ж наче та бісова картина. Якби існував такий спосіб, Керану не довелось би створювати пастку. 

— Таке твоє мислення мені подобається значно краще. В нашій ситуації головну роль зіграє багряний камінець на твоїй шиї. Його створила моя подруга за моїм особистим проханням. Перед від’їздом я подарував його Леї, як прощальний подарунок. Це не проста підвіска. Багряний колір надає їй саме зілля всередині, яке в руках мого кровного родича може перетворитись на єдину зброю проти мене. У нас є все необхідне, залишається дочекатись півночі у повню.

— Чи не занадто ти поспішаєш? Я ще ні на що не погодилась і чесно зізнатись сумніваюсь що мені вистачить сміливості. Якою б сильною не була ненависть до тебе, та відібрати життя я не зможу. Так, я спочатку думала, що без вагань загнала б кинджал у твоє серце після всього що ти натворив, та це було рівно до цього моменту, моменту, коли я усвідомила, що у мене з’явилась така можливість. На словах все просто, та не тоді, коли ти дивишся в очі тому, кому так бажала помститись. Саме це й називається людяністю.

— Людяність доволі суперечливе твердження. Хіба позбавивши мене життя ти не врятуєш Олесю чи сотні інших невинних життів? Це ж також прояв людяності, чи не так? Якщо цього не зробиш, ціле життя житимеш із думкою, що могла повернути подругу, та не зробила цього.

— Даріусе, ти зараз тиснеш на неї. Ти забуваєш, що саме ти зробив це зі мною і жодної вини Ніки в тому, що від мене хочуть позбутись Ленхарт із братами немає, як і в смерті невинних, якими ти втамовуєш жагу крові. Вона не зобов’язана цього робити. Я готова прийняти свою долю, якою б вона не була, — втручається у наш діалог Олеся, котра не витримує його маніпуляцій наді мною.

 Це вперше вона стає проти нього так відкрито. Мені навіть стає лячно за неї, адже помітно, що Даріусу це не сподобалось.

— Дай мені трохи часу на роздуми. Це серйозний крок, який змушує все добре зважити, — знову повертаю його увагу на себе. Не хочеться, щоб Олеся постраждала.

— Звісно я дам тобі вдосталь часу все обдумати, та краще не затягувати із рішенням.

— Не терпиться попрощатись із життям?

— Не терпиться повернутись додому, — кидає у відповідь і йде, залишаючи нас з Олесею наодинці.

 Ми все ще мовчки стовбичимо, намагаючись переварити інформацію. Інстинктивно намацую камінець на своїй шиї, роздумуючи як правильно вчинити у цій ситуації.

— Ніко, я не жартувала, коли казала, що готова прийняти свою долю. Не потрібно цього робити, якщо сумніваєшся. Тим більше нам невідомо чи говорить він правду. Від Даріуса можна очікувати чого завгодно.

— А якщо він має рацію й у нас є шанс повернути хоч тебе до нормального життя?