Розділ 30. Поцілунок на прощання

 Схоже, Даріус був більш ніж впевнений, що я погоджусь на його пропозицію. Моє фото в новому паспорті — яскраве тому підтвердження. Ім’я в якому залишилось колишнє, а от прізвище змінилось на Арчер. Тепер я — Вероніка Арчер. Залишається тільки дізнатись яку роль я повинна зіграти у його житті.

— Навіщо тобі це? Для чого мене тягнути із собою? — роблю спробу проаналізувати його дії, та він досі залишається для мене найбільшою загадкою, як і його мотиви відносно мене. — Я не в змозі замінити тобі сестру. — Озвучую те, що першим спадає на думку.

— Я й не вимагаю в тебе цього. З чого ти зробила такі висновки?

— Просто я вже виросла із того віку, щоб вірити в казки. Всьому, що ти робиш повинно бути логічне пояснення, якого я поки що не бачу. Я тобі для чогось потрібна, тільки ти поки що не поспішаєш мені про це повідомляти.

— Коли ти припиниш у всіх моїх діях шукати прихований зміст — жити стане значно легше.

— Візьму це до уваги, — з неприхованою іронією в голосі реагую на його слова. — Що буде з картиною? — озвучую наступне запитання, коли розумію, що на попереднє чіткої відповіді я не отримаю.

— Вона залишиться тут, адже видаватиме наше місцеперебування. Я з нею пов'язаний, як і Керан, тому вона, наче пошуковий маяк. Думаю ти погодишся, що хвостів нам не потрібно.

— Звідки мені знати, що ти його відпустиш, а не залишиш у своєму підвалі помирати?

— Ти зможеш сама повідомити Ленхарту місце його знаходження безпосередньо перед нашим від’їздом. Як тобі така ідея? — відповідає із ледь помітною посмішкою на своєму обличчі, та вона зникає коли я набираюсь сміливості й зухвало озвучую власні умови.

— Я хочу попрощатись із Кераном й отримати можливість обробити його рани.

 Помітно, що Даріус не в захваті від цього, та він все ж приймає їх і йде мені на поступки. І це вже великий прогрес в його поведінці. Схоже, його бажання забрати мене із собою настільки велике, що він готовий переступити через власні принципи й навіть багаторічну ненависть.

 Цього разу вже наосліп спускаюсь до підвалу з аптечкою й намацую вмикач. Від однієї тільки думки, що ця зустріч із Кераном може бути останньою, накочуються сльози, а серце тріпоче, наче загнана у клітку пташка. Не таким я уявляла продовження наших стосунків. Від самого початку все пішло не так. Якби я не підслухала розмову — цього всього могло б не бути. Та з іншої сторони я б продовжувала жити із марною надією на щасливе майбутнє із Кераном, яке б рано чи пізно відібрала у нас картина. Не дивно, що він знову й знову повторював, що не хоче завдавати мені болю, що не зможе дати мені того, на що я заслуговую. Тільки тепер я розумію чому. Я б мала на нього злитись, та не можу, адже усвідомлюю, що існує велика ймовірність більше його не побачити.

 Коли світло вмикається, я прямую до нього й мовчки ставлю аптечку поряд, виймаючи із неї бинт й перекис для обробки ран.

— Ніко, приходити сюди так часто — небезпечно. Даріус може про все здогадатись, — із подивом слідкує за кожним моїм впевненим рухом. Здається до нього починає доходити, що моя поведінка суттєво змінилась. Тепер всі мої дії чіткі й злагоджені, наче я знаю, що нам ніхто не заважатиме й не боюсь викриття.

— Чому ти не розповів мені, що зникнеш, як тільки ви повернете його до пастки? — одразу дозволяю зрозуміти, що мені про все відомо.

— Це він тобі розповів? — здогадується про ймовірну розмову з Даріусом на цю тему.

— Це вже немає жодного значення, — продовжую промивати рани, не дозволяючи собі подивитись йому в очі. Не дозволяю, бо усвідомлюю, що не зможу впоратись із почуттями. 

— Ти ж розумієш, що він зробить все, щоб уникнути своєї долі? Він не бажає повертатись до пастки й робить все, щоб переконати тебе, що так буде найкраще для всіх нас, та це не так.

— І тут я з ним солідарна, — не стримую сліз й емоцій, які переповнюють мене в ці хвилини. — Як ти міг про таке змовчати?

— Пробач мені, я не знав, що все зайде так далеко. Я повинен був триматись на відстані, та у якийсь момент я втратив відчуття реальності. Чим більше часу ми проводили удвох, тим важче ставало боротись із бажанням пригорнути тебе до себе. Я почав відчувати те, чого дозволити собі не міг. Все не повинно було бути так.

— А як тоді? Від самого початку я призначалась Ленхарту? Ви шукали того, хто складе вашому брату компанію, коли вкотре зникнете із його життя? Хто підтримає його у важкий момент. Але ти навіть не здогадувався, що найбільша підтримка знадобиться саме мені. І річ зараз зовсім не в тому, що я втратила все своє колишнє життя.

— Мені шкода, та я не в змозі щось змінити. Я повинен був тримати дистанцію й не дозволяти собі наближатись до тебе.

— А я можу. Я можу все змінити. Ти не зникнеш, якщо Даріус не повернеться до пастки.

— Ніко, що він тобі пообіцяв?

— Пообіцяв, що ти житимеш і мені цього достатньо. Я зроблю все, щоб це тривало якомога довше й не коштувало мені невинних життів, які може погубити Даріус в майбутньому.

— Це неможливо контролювати. Ніколи до кінця не можна бути впевненим, що саме може його спровокувати. Один твій необережний крок, який не сподобається Даріусу може мати трагічні наслідки. Не роби те, про що можеш пожалкувати.