Розділ 23. Таємниця Керана

 Його пальці ледь торкаються мого обличчя. До цього моменту навіть подумати не могла, що можу зацікавити Керана, як жінка. Він єдиний із братів, хто найбільш вміло приховує свої емоції. Навіть зараз мені важко зрозуміти, що він відчуває.

— Пробач, я не повинен був собі цього дозволяти, — різко відсторонюється, наче усвідомлює, що зробив серйозну помилку. Я навіть рота не встигаю відкрити, як він просто йде, залишаючи мене в цілковитому заціпенінні й розгубленості.

 Що це в біса щойно було?! — лунає у моїй голові. І мене більше обурює не сам поцілунок, а те, що він просто пішов, нічого не пояснивши. Це неабияк дезорієнтує й виводить із себе. Я не знаю, що думати. Кидаю погляд на вхідні двері й беру свою куртку. Мені не завадить, як і Ленхарту трохи провітрити голову. Зараз нам з Кераном буде тісно під одним дахом. Знаю, що прогулюватись наодинці — не найкращий варіант у моїй ситуації, тому просто виходжу у під’їзд й стаю біля вікна, яке виходить на центр міста. Відчуваю себе бранкою, яка навіть дім покинути самостійно не може.

 За декілька хвилин за мною із квартири вилітає Керан, який схоже розхвилювався, що остання їхня надія спіймати Даруса вивітриться разом зі мною. І це доволі образливо, коли тебе сприймають тільки як один зі способів для досягнення цілі.

— Ніко, тобі не можна покидати квартиру на одинці, — видихає із полегшенням усвідомивши, що далеко втекти мені не вдалось й спускається до мене.

— А що мені можна? Просто робити те, що мені скажуть й не плутатись у вас під ногами? Я на таке не погоджувалась. Кожного разу, як тільки Даріус утне щось нове, ви звинувачуєте мене, хоч й відкрито про це не говорите, не враховуючи прямолінійного Ленхарта. З вас трьох тільки він зі мною по-справжньому чесний.

— Послухай річ тут зовсім не в тобі. Все значно складніше, ніж здається на перший погляд. Я в жодному разі не хотів тебе образити, або зачіпати твої почуття. Ти мені подобаєшся, як людина, та все інше для мене розкіш, яку я не можу собі дозволити. Нам краще триматись якомога далі один від одного. Просто повір мені.

— Мені набридли усі ваші таємниці. Ви тільки й говорите, що повір мені, так буде краще для тебе й ніхто не запитує моєї думки. Нікому не цікаво що відчуваю я у такі моменти.

— Може трохи прогуляємось? Як на це дивишся? — вражає майстерність з якою він зі швидкістю світла може змінити тему розмови. Мій гнів миттєво змінюється розгубленістю. — Тут нас можуть почути, — виправдовує свою спонтанність.

 Це все пояснює, та й сидіти в чотирьох стінах добряче набридло, тому я без зволікань погоджуюсь на пропозицію. У невимушеній атмосфері буде значно легше розговорити Керана, принаймні я на це дуже сподіваюсь.

 Піша прогулянка подобається мені значно більше ніж поїздка автомобілем. Ми крокуємо засніженими вуличками міста, нікуди не поспішаючи. Свіже морозне повітря рум’янить нам обличчя, а сніг поскрипує в такт крокам. На всі ці крихітні, але такі важливі деталі починаєш звертати увагу тільки тоді, коли нарешті усвідомлюєш наскільки важлива кожна хвилина нашого життя. І як інколи корисно просто зупинитись й прислухатись до власних відчуттів, які постійно губляться на фоні щоденної метушні. 

— Куди б ти хотіла піти цього разу? — цікавиться Керан.

— Сміливості тобі не позичати, зважаючи на те, куди я повела тебе попереднього разу. По твоєму обличчі не скажу, що ти був у захваті від моєї ідеї, — в спогадах виринає кумедний вираз його обличчя й ефектні піруети на льоді.

— Принаймні це було щось нове для мене й таке, що запам'ятається до кінця моїх днів. Синці досі відчуваються, — запевняє, мило посміхаючись при згадці.

— Вранці я не помітила жодного, — йду ще далі й зухвало натякаю на його несподівану появу в коридорі в одному тільки рушнику на стегнах.

— Ти просто не там дивилась, — змушує мене ніяковіти від такої неочікуваної відвертості. Хто мене тільки за язик тягнув?

 Спілкуючись з Кераном мене відвідує просто геніальна ідея. Так би мовити, поєднати корисне з приємним. Мені потрібно його розговорити, а за яких обставин це буде легше зробити? Правильно, напоїти його гарячим глінтвейном, який окрім основної зігрівальної функції чудово розв'язує людям язики. Головне самій не захмеліти, першою.

— Ти колись куштував глінтвейн? — підходжу здалеку, щоб він не розкусив мого плану завчасно.

— Чесно кажучи, не доводилось. А що це таке?

— Ти зараз серйозно, чи вирішив наді мною пожартувати? — зі щирим здивуванням дивлюсь на цього інопланетянина. Як взагалі можна було досі не скуштувати цей напій ще й взимку? Ми з Олесею полюбляли подібні “чайні церемонії” після яких активно шукали пригод на свої дупи. 

— Цілком.

— Значить вирішено. Впевнена, тобі сподобається, — з хитрою посмішкою ледь не стрибаю від радості. Думала буде значно складніше.

 Коли в одному із затишних кафе у центрі міста нам подають черговий гарячий напій, я розумію, що перепити Керана у мене не вийде, та це вже неважливо. Цей момент, наче повертає мене у минуле, спогади про яке, досі зігрівають моє серце не гірше самого вина.

— Думаю, нам вже досить. Попереду ще дорога додому, яку ми повинні подолати у вертикальному положенні, — забирає у мене останній келих із рук.

— Я чудово себе почуваю. Думаю з цим проблем не виникне.