Розділ 18. Керан

 За вікном вже білий день, а на годиннику близько десятої. Далеко не вперше звертаю увагу, що після чергового сновидіння почуваю себе якоюсь розбитою й до біса втомленою. Я проспала понад дев’ять годин, а відчуття, наче щойно зімкнула очі. Прямую одразу до ванної, щоб прийняти душ й трішки освіжити голову. Дорогою натикаюсь на Керана в одному рушнику на стегнах, який саме звідти виходить. Його неочікувана поява збадьорює мене куди ефективніше контрастного душу. Від несподіванки ніяковію й в мене відбирає мову. Забуваю, що повинна хоча б привітатися для пристойності.

— Доброго ранку, Ніко. Як спалось? — з приємною посмішкою робить це замість мене, помічаючи мою зніяковілість. 

 Хочеться відповісти, що пробудження виявилось куди більш приємним, та я вчасно себе стримую. 

— Доброго ранку, — ніяково відводжу погляд й намагаюсь знайти за що можна зачепитись, щоб не витріщатися на нього. — Ленхарт з Мараком ще сплять? — не знаю навіщо запитую, та після усвідомлюю, що це прозвучало, наче я перевіряю чи не залишились ми вдома наодинці.

— Вони поїхали ще на світанку, біля обіду ми повинні будемо з ними зустрітись.

— То сьогодні саме ти вкотре за мою няньку, — роблю висновки з того, що почула.

— Схоже на те, — знову посміхається, наче знає про що зараз думаю. 

 Впевнена, що моє обличчя вже все вкрилось рясним рум’янцем, та погляд мимоволі продовжує ковзати по його ще вологому тілі й закладеному за вуха мокрому, практично чорному волоссю, з якого вибилось неслухняне пасмо. Намагаюсь це приховати, та сумніваюсь, що в мене добре виходить.

— Я поки вдягнусь й приготую нам кави, — вкотре рятує ситуацію.

— Так, звісно. 

 Ми водночас робимо крок вліво. Я, щоб дати йому дорогу, він, щоб мене обійти й починаємо сміятись, коли в нас нічого не виходить й ми далі стовбичимо один наперед одного.

— Пробач, — сміючись даю йому дорогу.

— Та нічого страшного не сталось, — посміхається у відповідь.

 Ще б пак! Зовсім нічого. Мене аж в жар кинуло. А так нічого, — подумки бурчу.

 Він нарешті йде й зникає за дверима своєї спальні, а я видихаю із полегшенням. Приходжу до ванної й замість душу набираю собі гарячу ванну, яка значно краще впорається із напруженням. Доводиться собі зізнатись, що помилялась стосовно Керана. Він зовсім не такий, яким я його вперше побачила. Виявляється цей загадковий чоловік також може бути доволі милим й темнота його очей здатна проеціювати не тільки порожнечу. 

 Після водних процедур беру свою косметичку, яку ми з Ленхартом придбали у гіпермаркеті й роблю легкий макіяж. Такі дрібнички допомагають відчувати себе більш впевнено й створюють ілюзію нормального життя, в якому ти не боїшся, що на тебе полює вампір.

 Виходжу з ванної вже при повному параді й спускаюсь на кухню, звідки доноситься аромат свіжо завареної кави.

 Вкотре за сьогоднішній ранок ніяковію, коли ловлю на собі його оцінювальний погляд. Ще б пак, зараз я хоча б на жінку схожа. Керан вже встиг одягатись й стоїть у свіжій чорній сорочці й джинсах. Його довге, злегка вологе волосся повторює контури обличчя й спадає на плечі. Якщо з Ленхартом я відчувала себе цілком нормально, то з ним все в точності навпаки. Мої щоки за що раз наливаються рум’янцем і я ніяковію, наче старшокласниця на першому побаченні. 

— Маєш гарний вигляд, — посміхається Керан і мені від тієї посмішки дух перехоплює. Не знаю, що зі мною сьогодні й чому так бурхливо реагую на його присутність. Якісь магнітні бурі.

— Дякую, — несміливо відповідаю.

— Яку каву любиш?

— З вершками й пів ложечки цукру.

 Керан ставить дві чашки на стіл й сідає навпроти мене. Між нами повисає незручна пауза.

— Як вчора з’їздили з Ленхартом? — першим порушує нашу мовчанку. 

— Вчорашня поїздка допомогла трохи зменшити напруження між нами. Я нарешті помітила те, про що ти мені казав. Ленхарт не такий поганий, як хоче здаватись, на перший погляд. 

— Я радий, що ви нарешті знайшли спільну мову. У нього складний характер, та це не означає, що в нього немає почуттів. 

— Чому мені здається, що для тебе й Марака дуже важливо що я думаю про Ленхарта і як його сприймаю. І тільки не кажи, що це не так. Я ж не сліпа, все прекрасно бачу й розумію.

— Ленхарт завжди тримає людей, які його оточують на відстані, а це має негативний вплив. Ані я, ані Марак не хочемо, щоб він вважав, ніби не заслуговує на нормальне життя. Йому просто необхідне спілкування й компанія. 

— Але ж у нього є ви.

— Ми не вічні. Ми не такі, як він. 

— Тобі не здається, що про смерть ще рано говорити. У вас ще ціле життя попереду. З такими темпами і я не далеко від вас втекла. 

— Ти ж усвідомлюєш, що люди не живуть по триста років, — вичікувально дивиться на мене.

— Так, але ви не поспішаєте мені щось пояснювати. Знаю, що не заслуговую на вашу довіру, та все ж хотіла б знати хоч щось про тих з ким живу під одним дахом. Не в образу.

— Чому б не почати із себе. Ми про тебе також мало що знаємо.