Розділ 17. Все та ж Олеся

 Дивлюсь на Ленхарта, наче на прибульця. Його відповідь схожа на жарт. Не бачу взагалі ніякого зв'язку між вампірами дощем й повнею.

— Ти зараз серйозно? Останнім часом стає дедалі важче зрозуміти коли ти жартуєш, а коли говориш правду. 

— Цілком. Мені невідомо чому ми так реагуємо на дощ, та кожна краплина приносить нестерпний біль, який важко описати словами. І головна іронія в тому, що раніше я його обожнював, а тепер — ненавиджу. Колись люди вірили, що це сльози Господа, які допомагають розпізнати проклятих серед звичайних людей. Це одна із причин, яка змусила мене покинути рідну домівку, шукаючи прихистку деінде. А у світлі повного місяця ми втрачаємо здатність бачити. Ми наче сліпі кошенята. І цього пояснити я не можу. Саме цю слабкість використав Керан, щоб ослабити Даріуса й зачинити його у пастці.

— У мене немає слів. Це все кардинально відрізняється від звичного образу класичного вампіра. А як же сонце? — з неприхованою цікавістю дивлюсь на нього. Ленхарту таки вдається відвернути мою увагу від кількахвилинної зустрічі із Даріусом.

— Це все казки, щоб приховати справжні слабкості. Так би мовити, для відводу очей. Ти ж бачила, що я спокійно реагую на сонце й не спалахую, наче факел, як зазвичай буває у фільмах. Те ж саме із снігом. Він не приносить мені жодного дискомфорту. Я навіть холоду не відчуваю.

— Це не дуже допоможе мені для самозахисту. Викликати дощ я не вмію.

— Не забувай, що фактично він все ще чоловік, — хитро посміхається і я розумію до чого він веде.

— Буду мати на увазі, коли наступного разу будеш мене діставати.

— Саме тому я й не хотів розкривати тобі усіх наших таємниць й слабкостей.

— Зате в тебе буде хороший стимул поводитись зі мною чемно. Принаймні я дуже на це сподіваюсь.

  Ми виходимо з автомобіля й повертаємось додому. На годиннику вже далеко за північ, та Керан з Мараком не сплять.

— І де ж ви були? — цікавиться Марак, з обличчя якого не сходить легка посмішка. Не зовсім розумію причину його хорошого настрою. Керан навпаки виглядає якимось виснаженим й замисленим.

— Їздили на закупи, поки Керан «медитував» на кухні. До речі ти добряче налякав нашу гостю, котра ледь швидку не викликала, — звертається до об'єкта мого сьогоднішнього переляку й кладе пакети на стіл.

— Пробач, я повинен був попередити, що інколи доводиться перебувати у такому стані, — намагається виправдатись Керан. — Я не хотів тебе налякати.

— Я знаю, Ленхарт мені вже все пояснив. 

— Це добре, що ви поїхали провітритись. Вам обом корисно, — знову хитро усміхається Марак.

— Ніка бачила Даріуса, — однією фразою Ленхарт стирає посмішку з його обличчя.

— Що?! Коли?! Як це сталось?

— Поки мою увагу відвертала подруга Ніки, Даріус підібрався до неї, та я вчасно повернувся. Хоча, у мене склалось враження, що він чомусь досі зволікає, адже йому цього часу повинно було вистачити. Даріус міг забрати Ніку, та, по невідомих мені причинам, цього не зробив.

— Більше не залишай Ніку на одинці! Не можна дозволити йому викрасти її у нас з-під носа! — суворо застерігає його Керан.

— І без тебе знаю. 

— Я, мабуть, краще піду до своєї кімнати. Вже пізно, — винувато опускаю погляд й прямую до себе.

 Мені стає трохи ніяково від того з якою інтонацією говорить Керан до Ленхарта. Насправді він не винен й хотів як краще. Звідки йому було знати, що ми перетнемось із Даріусом. 

 Стягую із себе одяг й перевдягаюсь у піжаму, яку придбали напередодні в магазині. Сьогодні був непростий й насичений вечір. Хоч Даріус мене добряче налякав, та вперше за довгий час я відчула себе по-справжньому живою. Такі дрібниці, як спільний похід до магазину, жарти, пізнавальні розмови додають ритму нашому життю й наповнюють його яскравими фарбами. Я навіть дозволила собі забутись, що тепер примара без майбутнього.

— Ніко, подруго, прокинься! — крізь сон чую голос Олесі. 

 Не одразу пригадую, що вона вже не та життєрадісна дівчина, яку я знала усе своє свідоме життя, а коли спогади оживають, моє тіло пронизує страхом, наче електричним струмом. Я різко розплющую очі й зіскакую зі свого ліжка. Проходжусь поглядом по кімнаті й усвідомлюю, що я все ще у квартирі Ленхарта, де Олесі бути не може. Отже, це черговий сон, або навіювання Даріуса.

— Спокійно, я нічого тобі не зроблю. Ти не повинна мене боятись. Я все ще та Олеся, якою ти мене знала, — примирливо виставляє руки перед собою, вказуючи, що немає жодних намірів мені нашкодити.

 Як завжди її зовнішній вигляд вражає. Руді локони здаються ще більш яскравими на тлі кофтинки смарагдового кольору, який вона так полюбляє й виграшно використовує у своїх образах. А в поєднанні із червоною помадою виглядає доволі ефектно. Та не слід забувати, що краса й слова, які я б хотіла від неї почути не можуть бути гарантією моєї безпеки.

— Ти на мене напала у лікарні. Хіба не пам'ятаєш? — нагадую їй те, чим закінчилась наша остання зустріч.

— Тоді я не усвідомлювала власних дій, мною керував голод, та тепер все змінилось. Даріус навчив мене з ним боротись. Я та ж Олеся, твоя найкраща подруга. Справді не хотіла тебе налякати, пробач мені. Не минуло й дня, щоб я себе за це не картала. Знаю, що після всього, що тобі довелось пережити, важко повірити моїм словам, та я не бажаю тобі зла, ніколи не бажала. Ти для мене, наче сестра. І зараз я потребую твоєї підтримки найбільше.