Розділ 14. У тебе не було вибору

  Я з останніх сил намагаюсь втриматись за минуле, хоч й знаю, що повинна його відпустити. Та це настільки важко, що починаєш думати не головою, а емоціями. Десь глибоко всередині я відчуваю, що Даріус намагається мною маніпулювати, як попереджав Керан, та він змушує повірити, що я ще маю шанс повернути свою Олесю. Можливо їй просто потрібен час, щоб отямитись. Принаймні, хотілося б у це вірити. Боюсь тільки чергового розчарування, викликаного цією вірою.

 – Якщо вона тобі дорога, то ти зробиш правильний вибір. Я в цьому впевнений. Ти ж хочеш з нею побачитись знову? – схиляє голову на бік, заглядаючи мені в очі.

 Погляд Даріуса гіпнозує й під його впливом відчуваєш себе наскільки беззахисною, що хочеться здатись й заплющити очі, щоб позбутись відчуття приреченості.

– Про який вибір ти зараз говориш? Даріусе, ти вбив десятки невинних людей! Змусив мене довіритись тобі, знаючи, що займу твоє місце.

– Я знав, що довго сидіти у пастці тобі не доведеться. А життя усіх цих, як ти назвала, невинних, лежать на совісті твоїх нових знайомих. Це вони скільки років морили мене голодом, саме вони змусили мене вбивати, щоб вижити. Мені потрібно було відновити сили, та й не думав, що ти будеш сумувати за Максом.

– Якою б злою я на нього не була, та ніколи не бажала йому смерті. В цьому ми з тобою суттєво відрізняємось. Якби знала, що все так обернеться, ніколи б тобі не допомогла.

– Дівчинко, моя, у тебе не було вибору.

– Мені вже сказали, що бачила я тебе тільки поки була неподалік картини і якби я тебе не послухала – зараз би жила звичним життям й не картала себе за всі ці смерті.

– Я зараз не про це і ти не повинна картати себе за те, що спровокували інші. Твоєї вини в цьому немає.

– Тоді про що? Чому намагаєшся переконати, що у мене не було вибору, якщо вибір очевидний?

– Ти про все дізнаєшся згодом, при зустрічі. Впевнений, що довго чекати не доведеться. Я сам тобі про все розповім. Невдовзі тобі відкриється правда, яка змінить твоє життя, а зараз відпочивай. Тобі потрібно набиратись сил, – проводить своєю долонею по моєму обличчі, зупиняючись на губах, а після я розплющую очі від стуку у двері.

– Ей, ти там що заснула? – звучить уїдливий голос Ленхарта, – може повернеш мені мою спальню. Чи ти вирішила ночувати зі мною на одному ліжку? Я ж все одно увійду. Двері для мене – не перепона. Шкода тільки нового замка.

 Повільно підводжусь й відчуваю, що ноги геть затекли від незручного положення. Намагаюсь їх швиденько розтерти, позбуваючись нестерпного поколювання. На обличчі досі відчуваю дотик долоні Даріуса, від чого стає ніяково й страшно. З кожним новим сновидінням присутність Даріуса стає все більш відчутною і від неї неможливо позбутись навіть після пробудження. Складається враження, що ще раз засну й він матеріалізується прямо переді мною.

 Нарешті підходжу до дверей й відчиняю замок.

– Я не знала, що це твоя кімната, – роблю спробу обійти кремезну постать Ленхарта.

– Я для тебе приготував гостьову, та якщо хочеш можеш залишитись. Нам обом вистачить місця. Ліжко велике, – зухвало перегороджує мені дорогу.

– Гостьова цілком згодиться, – дивлюсь йому прямо в очі, не відводячи погляду. Не хочу, щоб сприймав мене як полохливе мишеня. У мене також є характер і якщо мені доведеться жити з ним під одним дахом, саме час випустити кігтики.

– Я проведу, щоб ти, бува, не окупувала ще й кімнату Керана, або Марака. Хоча, думаю, вони не будуть проти твоєї компанії.

 Нічого не відповідаю, тільки кидаю на нього злісний погляд. Голова досі зайнята думками про Олесю і яскравими спогадами моєї чергової зустрічі із Даріусом, тому не має жодного бажання щось доказувати Ленхарту.

 Приводить він мене до тієї ж кімнати, в якій прокинулась напередодні.

– Ваші апартаменти, міс. І не знадобиться більше забарикадовуватись у моїх.

– Не думаю, що тобі взагалі потрібна кімната й тим більше ліжко.

– Ліжко мені ще і як потрібне. І я зараз не про сон, – продовжує мене відкрито діставати. Здається моє мовчання його не влаштовує.

– Хіба в тебе там все досі працює? Зважаючи на твій вік…, – не відмовляю собі в задоволенні відповісти йому в притаманній саме йому манері.

– Хочеш перевірити? – не піддається на мої провокації, а тільки додає масла у вогонь, нависаючи наді мною.

– Йди до біса! Сумніваюсь, що мені це може загрожувати. Я хоч і люблю старших за себе чоловіків, але ж не настільки. Як-не-як близько триста років різниці, тому знайди собі когось під свій вік. Навіть літні пані на твоєму фоні здаватимуться юними.

– Ти ж усвідомлюєш, який колосальний у мене повинен бути досвід в амурних справах.

– Зважаючи на те, що час ніяк не вплинув на твої мізки, то й досвід в амурних справах викликає сумніви, – вилітає з моїх вуст швидше, ніж я встигаю подумати чи варто це озвучувати.

 Чую чийсь смішок за спиною Ленхарта, а коли він відступає, помічаю Керана.

– А вона має рацію. Щось залишається незмінним роками.

– Я взагалі не розумію на чиїй ти стороні? Тут відкрито насміхаються з твого брата.

– Схоже, ти на це заслужив. Не варто дратувати жінку, якщо не готовий до того з чим можеш зіткнутись.