Розділ 13. Зв'язок із минулим

— Ніко, ти як? Відколи ми виїхали ти не промовила й слова, — цікавиться Керан, а я навіть на це запитання не можу відповісти. Говорити зовсім не хочеться. Всередині пустка без будь-яких емоцій і почуттів. Стан цілковитої прострації.

 Тулюсь головою до холодного скла вікна автомобіля й дивлюсь в нікуди. Перед очима впереміш миготять засніжені дерева, зустрічні авто й фрагменти моїх спогадів. Спогадів про найпрекрасніші миті життя, про жахи, які довелось вже пережити й уявлення того, що на мене може очікувати попереду. Хоча це важко передбачити. Я б сказала майже нереально. Це, наче все починати спочатку.

 — Я розумію як тобі зараз важко, та це не привід опускати руки. У тебе відібрали минуле, та не в змозі відібрати майбутнє, яке може бути таким, яким ти захочеш. Все залежить тільки від тебе. У тебе є час, а це надто цінний ресурс, щоб витрачати його на жалобу за втраченим.

— Ти ж усвідомлюєш, що я залишилась взагалі без будь-яких засобів для існування. У мене навіть елементарного даху над головою не має. Я не зможу жити з вами вічно, та й що можна подумати про дівчину, яка живе з трьома малознайомими чоловіками? Я навіть паспорта не маю, щоб влаштуватись на роботу й не сидіти у вас на шиї.

 Якби важко мені не було і якби не хотілось говорити, та я змушую себе відповісти, адже вини Керана у тому, що зі мною сталося немає, тому несправедливо ігнорувати його присутність, коли він робить хоч якісь спроби мене розрадити.

— За це можеш не хвилюватись. Для Ленхарта не проблема дістати документи, та й із житлом щось вирішимо. А стосовно малознайомих чоловіків, то в нас ще буде вдосталь часу, щоб познайомитись ближче.

— Ти ж розумієш, як це зараз прозвучало? — відриваюсь від споглядання мерехтливих дерев за вікном й спрямовую свій погляд на Керана.

— Чому ти завжди в словах шукаєш якийсь прихований зміст? Я просто хочу сказати, що можливо ми не такі погані, як можемо здатися, на перший погляд. Життя з нас всіх зробило трохи твердолобих й змусило навчитись приховувати справжні почуття й емоції, та це не робить із нас монстрів. Погоджуюсь, що Ленхарт інколи перетинає дозволені межі, та із нас трьох найбільше випробувань перепало саме йому. За ядучою іронією й нескінченним сарказмом приховується біль. Я не в праві розкривати його таємниці, та думаю, що ти колись й сама все зрозумієш.

  Керан вже вдруге за сьогодні намагається виправдати в моїх очах Ленхарта. Схоже, що між братами й справді доволі тісні родинні зв’язки. Кожен із них приховує свої скелети у шафі, та якщо подивитись правді у вічі, якби не вони – я б навічно залишилась у пастці. Тепер я принаймні переконалась, що вони мені не брехали й намагались тільки відгородити від небезпеки. Їм було відомо що очікує на Олесю після пробудження, тому й намагались переконати, що вона мертва, що померла ще у будиночку разом з усіма. Якби я тоді прислухалась до них, зараз не довелось би втрачати її вдруге.

— Керане, відвези мене, будь ласка, у ще одне місце, – рішення приходить спонтанно, та я повинна туди навідатись.

— Куди? — здивовано дивиться на мене.

— До фірми у якій я працювала. Я покажу дорогу. Впевнена, що там організували куточок пам’яті. Та й можна не хвилюватись, що мене хтось впізнає.

— Ти впевнена, що варто туди їхати? Може на сьогодні вже досить потрясінь?

— Впевнена, я хочу нормально попрощатись й попросити вибачення.

— Тобі нема за що просити вибачення. Це не твоя провина. І поки ти сама себе не пробачиш, це почуття не дозволить тобі рухатись далі. А рухатись потрібно, щоб покарати того, хто насправді у всьому цьому винен.

 Керан все ж відвозить мене до указаного місця. Як я й думала, куточок пам’яті організували при вході. Серце розривається від кількості усміхнених облич на фотографіях. У кожного із них були свої мрії, плани на життя й очікування, яким не судилось здійснитись. Ще зовсім нещодавно я злилась на Макса за те, що не минуло й тижня після нашого розриву, як він привів із собою на корпоратив заміну, та тепер, дивлячись на його фото, усвідомлюю, що віддала б все, щоб він жив, щоб жила його нова подруга й десятки інших людей, життя яких обірвалось надто швидко, надто неочікувано. Сльози мимоволі струменять обличчям. 

 Всього тільки на секунду відводжу свій погляд від меморіалу й випадково натикаюсь на Олесю, яка спостерігає за мною на відстані. Невідривно дивлюсь на її рудокосу постать, а в наступну секунду здригаюсь від неочікуваного дотику до мого плеча.

— Ей, ти чого? — цікавиться Керан, помітивши як злякалась, коли до мене торкнувся.

— Я просто… Не сподівалась, — трохи розгублююсь, а коли поглядом повертаюсь до того місця, де щойно бачила подругу – її вже там немає.

— Нам час повертатись. Думаю, нас вже зачекались.

  Киваю у відповідь й востаннє оглядаюсь в пошуках Олесі.

 Повернувшись до квартири Ленхарта, яка знаходиться в десятиповерховому будинку в центрі міста, на нас вже очікують. Я одразу усвідомлюю, що мені зараз доведеться вислухати, та схоже, що моє жалюгідне обличчя після чергової порції шоку говорить саме за себе й у Ленхарта зникає будь-яке бажання мститись мені за жест на прощання перед втечею. Навіть не знаю як після всього, що сталося у лікарні дивитись їм в очі. Відчуваю себе цілковитою дурепою.

— Пробачте мені, я не повинна була себе так поводити, — винувато опускаю очі, наче шкодливе кошеня.