Розділ 12. Втратити все

 Я вже встигла усвідомити те, що Даріус так просто мене не відпустить, тільки в чому причина? Чому, наче лещатами вчепився до мене. Стосовно цього у мене не виникає жодних припущень. Я зробила все, що він хотів.

– Навіщо йому я? Я звичайна дівчина, котра ніколи навіть не підозрювала про існування всього цього жахіття. – Користаюсь моментом, поки Керан чемно відповідає на кожне моє запитання.

– Цього ми поки що не знаємо. Все це дивно. Можливо, ти не така звичайна, як думаєш. До твоєї появи й тієї вирішальної ночі я помилково вважав, що не існує іншого способу звільнення з пастки, не перемалювавши картини. Що практично неможливо зважаючи на відсутність його фізичної оболонки. Для оточення Даріус повинен був залишатись непомітним. Так і було, поки не з’явилась ти. Триста років він не мав жодної можливості покинути свою в’язницю. Я сам придумав це закляття, сам намалював картину.

– Придумав закляття? Ти так говориш, наче це звична справа. Хто ти насправді? Хто Марак, Ленхарт? Ви ж не звичайні люди? Тоді хто? Відьмаки? Чаклуни? Чортові маги?

– Це наразі не настільки важливо. Зараз потрібно сконцентруватись на головному – поверненню монстра до клітки. А для цього тобі доведеться змиритись, приймаючи свою нову долю й допомогти нам. Та, щоб це зробити, тобі знадобиться розставити одразу усі крапки над «і».

 – Ти зараз про що? Я не зовсім тебе зрозуміла.

– Сьогодні я відвезу тебе додому. Ти повинна все побачити власними очима. Розумію, що це буде нелегко, та краще одразу з усім розібратись, щоб більше до цього не повертатись.

 Чесно зізнатись, не думаю, що це хороша ідея. Не впевнена, що витримаю черговий удар долі, яка продовжує випробовувати мене на міцність. Та я не наважуюсь проговорити це в голос. Знаю, що швидше за все Керан має рацію і так буде краще. Я більше, не триматимусь за минуле мертвою хваткою й мені нарешті вдасться його відпустити.

– Де ми зараз? Це ж не будиночок у горах?

– Ні, це квартира Ленхарта у місті. Зараз він намагається піти слідами Олесі в надії, що вони приведуть його до Даріуса. Та я сумніваюсь, що наш старий знайомий залишив йому бодай шанс. За скільки років він став ще більш обережним, витривалим й небезпечним.

– Що ви зробите з Олесею, коли впіймаєте. – Ставлю запитання, відповідь на яке нестерпно боюся почути. У мене є певні здогадки й вони мені зовсім не подобаються. Сумніваюсь, що їй дозволять залишитись серед людей.

– Ти ж усвідомлюєш, що вона небезпечна? – тільки підтверджує мої здогадки, ставлячи переді мною зустрічне запитання.

– Так, але вона досі моя подруга. 

– Можливо, та це тобі не допоможе. Ти повинна бути готовою, що Даріус буде її використовувати у власних цілях. Тепер вона його маріонетка.

– Пробач, мені потрібно побути на одинці, – відвертаюсь в іншу сторону, намагаючись впоратись із шаленими емоціями, які переповнюють до кінчиків пальців.

 Керан не наполягає на продовженні бесіди й просто йде, даючи мені час все переварити. А переварювати мені є що. І це ще далеко не все. Досі Керан й інші не поспішають розповідати мені ким являються самі. Це мені доведеться ще вияснити.

 Минає ще кілька годин німого свердління поглядом стелі у цій кімнаті, поки я наважуюсь підняти свою дупу з ліжка й нарешті вийти до Керана. Мені не вдасться втекти від проблем, чи бодай від них сховатись у цій кімнаті. Не потрібно забувати, що Даріус поселився ще й у моїх снах, тому за потреби буде надокучати мені до кінця моїх днів, як і погрожував напередодні.

– Ти готова, чи краще відвести тебе згодом? – цікавиться Керан, помітивши мою присутність й відриваючи свою увагу від новин, які дивився по телевізору.

– Краще зараз. Не хочу більше триматись за минуле.

– Тоді збирайся. Ванна по коридору праворуч.

 Не знаю скільки часу я стовбичу під струменем води. Все, наче зупинилось, зупинилось для мене. Я повністю спустошена. Навіть сліз не залишилось. Зрештою виходжу із душової кабіни й загортають у рушник. Протираю рукою дзеркало й кілька хвилин дивлюсь у своє відображення. В голові знову й знову проносяться спогади зустрічі з Олесею в лікарні і я присідаю на підлогу, охоплюючи голову руками, хочу сховатись від цих спогадів, хочу прогнати їх зі своєї голови, та всі мої спроби – марні. Тепер це моя нова реальність, в якій мені доведеться навчитись жити.

 Легенький стукіт у двері сповіщає, що з водними процедурами я трохи затягнула. Зростаючим теплом одягаюсь й виходжу із ванної, забуваючи висушити голову.

– Їхати з мокрою головою в мороз – не найкраща ідея. Хіба не пам’ятаєш чим закінчилась для тебе подібна витівка минулого разу? Поки що нам нема куди поспішати, тому рекомендую скористатись спеціальним приладом для цього, – вказує на фен.

– Байдуже. Мене все одно вб'є Даріус, або моя ж подруга, тому не думаю, що слід боятись мокрої голови.

– Поки ти залишаєшся з нами – ти в безпеці.

– Ти впевнений, бо я налаштована менш оптимістично. Відчуваю, що Даріус вже близько. Він якось проникає у мої сни.

– Цього не може бути. Йому подібне не під силу. – Заперечно мотає головою, переконуючи мене в протилежному.

– Можливо, та ти не певен, чи не так? Ви могли щось упустити.