Розділ 12. Втратити все

 Я вже встигла усвідомити те, що Даріус так просто мене не відпустить, тільки в чому причина? Чому саме я? Що в мені такого особливого? Стосовно цього не виникає жодних припущень. Я зробила все, що він хотів.

— Навіщо йому я — звичайна дівчина, котра ніколи навіть не підозрювала про існування всього цього жахіття, — користаюсь моментом, поки Керан чемно відповідає на кожне моє запитання.

— Цього ми поки що не знаємо. Все це дивно. Можливо, ти не така звичайна, як думаєш. До твоєї появи й тієї вирішальної ночі я помилково вважав, що не існує іншого способу звільнення з пастки, не перемалювавши картини. Що практично неможливо зважаючи на відсутність його фізичної оболонки. Для оточення Даріус повинен був залишатись непомітним. Так і було, поки не з’явилась ти. Триста років він не мав жодної можливості покинути свою в’язницю. Я сам придумав це закляття, сам намалював картину.

— Придумав закляття? Ти так говориш, наче це звична справа. Хто ти насправді? Хто Марак, Ленхарт? Ви ж не звичайні люди? Тоді хто? Відьмаки? Чаклуни? Чортові маги?

— Це наразі не настільки важливо. Зараз потрібно сконцентруватись на головному — поверненню монстра до клітки. А для цього тобі доведеться змиритись, приймаючи свою нову долю й допомогти нам. Та, щоб це зробити, тобі знадобиться розставити одразу усі крапки над «і».

 — Що ти маєш на увазі? Я не зовсім тебе зрозуміла.

— Сьогодні я відвезу тебе додому. Ти повинна все побачити власними очима. Розумію, що це буде нелегко, та краще одразу з усім розібратись, щоб більше до цього не повертатись.

 Чесно зізнатись, не думаю, що це хороша ідея. Не впевнена, що витримаю черговий удар долі, яка продовжує випробовувати мене на міцність. Та не наважуюсь проговорити це в голос. Знаю, що швидше за все Керан має рацію і так буде краще. Я більше, не триматимусь за минуле мертвою хваткою й мені нарешті вдасться його відпустити. Принаймні я на це покладаю великі надії.

— Де ми зараз? Це ж не будиночок у горах?

— Ні, це квартира Ленхарта у місті. Зараз він намагається піти слідами Олесі в надії, що вони приведуть його до Даріуса. Та сумніваюсь, що наш старий знайомий залишив йому бодай шанс. За скільки років він став ще більш обережним, витривалим й небезпечним.

— Що ви зробите з Олесею, коли впіймаєте? — ставлю запитання, відповідь на яке нестерпно боюся почути. У мене є певні здогадки й вони мені зовсім не подобаються. Сумніваюсь, що їй дозволять залишитись серед людей.

— Ти ж усвідомлюєш, що вона небезпечна? — тільки підтверджує мої припущення, ставлячи зустрічне запитання.

— Так, але вона досі моя подруга. 

— Можливо, та це тобі не допоможе. Ти повинна бути готовою, що Даріус буде її використовувати у власних цілях. Тепер вона його маріонетка.

 Усвідомлюю, що так і буде, та почути це вголос доволі непросто. 

— Пробач, мені потрібно побути наодинці, — відвертаюсь в іншу сторону, намагаючись впоратись із шаленими емоціями, які переповнюють мене від маківки до кінчиків пальців.

 Керан не наполягає на продовженні бесіди й просто йде, даючи мені час все переварити. А переварювати є що. І це ще далеко не все. Досі Керан й інші не поспішають розповідати мені ким являються самі. Це мені доведеться вияснити найближчим часом.

 Минає ще кілька годин німого свердління поглядом стелі у цій кімнаті, поки я наважуюсь підняти свою дупу з ліжка й нарешті вийти до Керана. Мені не вдасться втекти від проблем, чи бодай від них сховатись у цій кімнаті. Не потрібно забувати, що Даріус поселився ще й у моїх снах, тому за потреби буде надокучати до кінця моїх днів, як і погрожував напередодні.

— Ти готова, чи краще відвести тебе згодом? Можемо відкласти поїздку на завтра, — цікавиться чоловік, помітивши мою присутність й відриваючи свою увагу від новин, які дивився по телевізору.

— Краще зараз. Не хочу більше триматись за минуле.

— Тоді збирайся. Ванна по коридору праворуч.

 Не знаю скільки часу я стовбичу під струменем води. Все, наче зупинилось, зупинилось для мене. Я повністю спустошена. Навіть сліз не залишилось. Зрештою виходжу із душової кабіни й загортають у рушник. Протираю рукою дзеркало й кілька хвилин дивлюсь у своє відображення. В голові знову й знову проносяться спогади зустрічі з Олесею в лікарні і я присідаю на підлогу, охоплюючи голову руками. Хочу сховатись від цих спогадів, прогнати їх зі своєї голови, та всі нікчемні спроби — марні. Тепер це моя нова реальність, в якій доведеться навчитись жити. І якщо я її не прийму, вона мене погубить

 Легенький стукіт у двері сповіщає, що з водними процедурами я трохи затягнула. Швиденько одягаюсь й виходжу із ванної, забуваючи висушити волосся.

— Їхати з мокрою головою в мороз — не найкраща ідея. Хіба не пам’ятаєш чим закінчилась для тебе подібна витівка минулого разу? Поки що нам нема куди поспішати, тому рекомендую скористатись спеціальним приладом для цього — вказує на фен.

— Байдуже. Мене все одно вб'є Даріус, або моя ж подруга, тому не думаю, що слід боятись запалення.

— Поки залишаєшся з нами — ти в безпеці.

— Ти впевнений, бо я налаштована менш оптимістично. Відчуваю, що Даріус вже близько. Він якось проникає у мої сни.