Розділ 11. Зустріч із Олесею

 Повірити важко, що мені вдалось і вже сьогодні вранці я зможу побачити свою Олесю й повернутись додому. Прекрасно розумію, що швидше за все поліція вже вияснила, що я також повинна була бути на тому злощасному корпоративі й можливо навіть мене розшукує. Знаю, що ставитимуть запитання на які я не зможу дати відповіді, або й того гірше – мої відповіді звучатимуть, наче марення божевільної. Замислююсь над тим, що їм краще сказати. Сумніваюсь, що вони повірять в мою реальну версію розвитку подій. Головне, щоб всі ті смерті не повісили на мене, адже я єдиний гість того вечора, який не був серед жертв й сидіння під вартою ніяк не допоможе упіймати Даріуса. Мені поталанило, що мене взагалі не спинили без посвідчення водія за кермом чужого автомобіля.

 Коли я під’їжджаю до лікарні, надворі вже білий день і я без зайвих перешкод у вигляді обмеження часу відвідування, можу побачитись з Олесею прямо зараз. В реєстратурі мені підтверджують, що в них є пацієнтка з таким прізвищем й вказують палату. Щоправда, вона в непритомному стані, тому поговорити з нею сьогодні навряд чи вийде. Мені хоча б її побачити й переконатись, що я не помилялась стосовно Ленхарта й інших. Цього поки що буде цілком достатньо. На більше я й розраховувати не могла.

 У піднесеному настрої, не очікуючи спуску ліфта, підіймаюсь на третій поверх сходами й прямую на пошуки потрібної палати під номером дев'ять. Коли знаходжу – хвилювання перед цією зустріччю досягає свого піка. Збираюся із силами й відчиняю двері. На лікарняному ліжку помічаю свою Олесю й на очі навертаються сльози, які я вже не в змозі спинити. Важко повірити власним очам, а ще важче бачити її непритомною. Та це куди краще за те, що могло бути.

 Я підходжу ближче й обхоплюю її теплу долоню своїми. Навіть на лікарняному ліжку вона справжня красуня. Зовсім не схожа на ту, котрій вдалось вислизнути із лап смерті. Мене попереджали, що вона досі не отямилась, та це тільки питання часу. І я готова чекати біля її ліжка скільки завгодно. Тепер я не хочу з нею розлучатись навіть на день. Якби мені хотілось знову міцно її обійняти й підтримати. Нам обом довелось багато пережити. Зараз я боюсь тільки двох речей: появи Даріуса, якому я не в змозі дати відсіч й те, що Олеся мене не пам’ятатиме, як запевняли брати. Звісно я вже переконалась, що увесь цей час вони мені брехали, та крихітні сумніви, народжені із їх запевнень все ж проросли у моєму серці.

 З роздумів мене вириває легенький рух пальцями долоні Олесі і я ціпенію в очікуванні, затамувавши подих. Невже вона прокидається? Невже не доведеться чекати цілу вічність? Цей зворушливий момент посідає топове місце серед всього хорошого, що зі мною сталось за останні роки.

 Олеся розплющує свої неймовірні зелені очі й дивиться на мене. На її обличчі з'являється посмішка. І я усвідомлюю, що вона мене впізнала. Очі застеляють сльози.

– Веселіше подруго, ми не на похороні, – поводиться у звичній для неї манері і я нахиляюсь, щоб її обійняти.

 Не можу повірити, що це відбувається з нами. І головне, що вона мене не забула, як запевняв Ленхарт. Ще один доказ їхньої брехні. Як добре, що я наважилась на втечу й не побоялась піти на ризик. Це того варте. Я вже й забула коли останній раз була настільки щасливою. Мене переповнює радість й полегшення. Іншого я й бажати не сміла. У такі моменти забуваєш про небезпеку, яка може очікувати за рогом й без залишку віддаєшся цій ейфорії.

 Коли наші обійми затягуються, я роблю спробу відсторонитися, та Олеся мене не відпускає. 

– Я також безмежно рада тебе бачити, та ти зараз мене задушиш, – переводжу все в сміх, та від її обіймів відчуваю тиск на своїй шиї й біль від її пальців на моїй шкірі. – Олесю, мені боляче! – роблю чергову спробу звільнитись і коли мені це вдається, я помічаю її обличчя, хижу усмішку і зуби. Вони такі ж, як у Ленхарта й Даріуса.

– Ні, ні… Цього не може бути! Я заснула в машині й це чергове нічне жахіття, – заперечно мотаю головою, та водночас відходжу на безпечну відстань. Стан ейфорії від щастя затьмарює жах, котрий останнім часом став постійним моїм супутником.

 Олеся тим часом різко зіскакує з ліжка, наче вона отямилась не кілька хвилин тому, а значно раніше й тільки очікувала мого приходу. Вона загрозливо насувається, а в мене зовсім не залишається сил, щоб чинити їй елементарний опір. Шок в сукупності із відчаєм й усвідомленням того, що Даріус вкотре відібрав у мене найцінніше, робить з мене ідеальну жертву.

– Олесю, ти не повинна цього робити, – шепочу мокрими від сліз вустами.

– Ти так солодко пахнеш, я відчуваю пульс кожної жилки на твоєму тілі. Це так незвично й водночас нереально. Всі ці звуки, запахи, навіть повітря стало кращим. От тільки відчуття нестерпного голоду затьмарює все й з ним неможливо боротись. Воно так п’янить! Я вже в передчутті. 

– Ми ж подруги. Ти не можеш так зі мною вчинити. Ми щось придумаємо, ми обов’язково знайдемо ліки, які допоможуть тобі стати колишньою.

– Пробач подруго, та голод куди сильніший за відчуття дружби. Подруги ж повинні допомагати одна одній. Саме це ти зараз й зробиш. Допоможеш мені позбутись нестерпного відчуття голоду. 

 Вона накидається на мене, наче лютий звір і я не одразу усвідомлюю, що мене намагаються від неї відтягнути, а після помічаю Ленхарта позаду Олесі. Він силою відкидає її від мене і я переляканими очима намагаюсь побачити того, чия рука зараз на моєму плечі. Позаду стоїть Керан.

– Ми ж говорили, що твоя подруга померла.