Розділ 11. Зустріч із Олесею

 Повірити важко, що мені таки вдалось. Вже сьогодні вранці я матиму змогу побачити свою Олесю й повернутись додому. Прекрасно розумію, що швидше за все поліції вже відомо, що я повинна була бути серед гостей того злощасного вечора й існує велика ймовірність, що мене вже розшукують. Знаю, що ставитимуть запитання на які не зможу дати відповіді, або й того гірше: мої свідчення звучатимуть, наче марення божевільної. Замислююсь над тим, що їм краще сказати. Сумніваюсь, що повірять в реальну версію розвитку подій. Головне, щоб всі ті смерті не повісили на мене, адже я єдина гостя, якої не було серед жертв. Сидіння під вартою ніяк не допоможе упіймати Даріуса. Тимчасовим везінням можна вважати вже те, що мене не спинили дорогою до міста без посвідчення водія за кермом чужого автомобіля.

 Коли під’їжджаю до лікарні, надворі вже білий день. Без зайвих перешкод у вигляді обмеження часу відвідування, можу побачитись з Олесею прямо зараз й не хвилюватись, що мені можуть завадити. В реєстратурі підтверджують, що саме в них перебуває на лікуванні пацієнтка з таким прізвищем й вказують номер палати й потрібний напрямок. Щоправда, вона в непритомному стані, тому поговорити з нею сьогодні навряд чи вийде. Мені хоча б її побачити й переконатись, що я не помилялась стосовно Ленхарта й інших. Цього поки що буде цілком достатньо. На більше я й не розраховувала.

 У піднесеному настрої, не очікуючи спуску ліфта, підіймаюсь на третій поверх сходами й прямую на пошуки потрібної палати під номером дев’ять. Коли знаходжу — хвилювання перед цією зустріччю досягає свого піка. Збираюся із силами й відчиняю двері. На лікарняному ліжку помічаю свою Олесю й на очі навертаються сльози, які вже не в змозі спинити. Важко повірити власним очам, а ще важче бачити її непритомною. Та це куди краще за те, що могло бути й в чому мене намагались переконати.

 Невпевнено підходжу ближче й обхоплюю її нерухому долоню своїми. Навіть у непритомному стані вона справжня красуня. Зовсім не схожа на ту, котрій вдалось вислизнути із лап смерті. Мене попереджали, що вона досі не отямилась, та це тільки питання часу. І якщо матиму таку можливість, готова чекати біля її ліжка скільки завгодно. Тепер не бажаю розлучатись з нею навіть на день. Якби мені хотілось знову міцно її обійняти й підтримати. Нам обом довелось багато пережити. Зараз я боюсь тільки двох речей: появи Даріуса, якому самотужки не в змозі дати відсіч й те, що Олеся мене не пам’ятатиме, як запевняли брати. Звісно я вже переконалась, що увесь цей час вони мені брехали, та крихітні сумніви, народжені із їх запевнень все ж проросли у моєму серці.

 З роздумів мене вириває легенький порух пальців долоні Олесі і я ціпенію в очікуванні, затамувавши подих. Невже вона прокидається? Невже не доведеться чекати цілу вічність? Цей зворушливий момент посідає топове місце серед всього хорошого, що зі мною сталось за останні роки.

 Вона розплющує свої неймовірні зелені очі й дивиться на мене. На її обличчі з'являється посмішка. І я усвідомлюю, що безсумнівно мене впізнала. А як же інакше? Очі застеляють сльози щастя.

— Веселіше подруго, ми не на похороні, — поводиться у звичній для неї манері і я нахиляюсь, щоб її обійняти.

 Не можу повірити, що це відбувається з нами. І головне, що вона мене не забула, як запевняв Ленхарт. Ще один доказ їхньої брехні. Як добре, що наважилась на втечу й не побоялась піти на ризик. Це того варте. Я вже й забула коли останній раз була настільки щасливою. Мене переповнює радість й полегшення. Іншого я й бажати не сміла. У такі моменти забуваєш про небезпеку, яка може очікувати за рогом й без залишку віддаєшся цій ейфорії.

 Коли наші обійми затягуються, я роблю спробу відсторонитися, та Олеся мене не відпускає. 

— Я також безмежно рада тебе бачити, та ти мене зараз задушиш, — переводжу все в жарт, хоч внутрішнє чуття підказує, що зараз мені буде не до сміху. Від її занадто міцних обіймів відчуваю тиск на своїй шиї й біль від пальців, які вп’ялися у мою шкіру. — Олесю, мені боляче! — роблю чергову спробу звільнитись і коли мені це вдається, помічаю не притаманний їй вираз обличчя, хижу усмішку і зуби. Вони такі ж, як у Ленхарта й Даріуса. — Ні, ні… Цього не може бути! Я заснула в машині й це чергове нічне жахіття — заперечно мотаю головою, та водночас обережно, без різких рухів відходжу на безпечну відстань. Стан ейфорії від щастя затьмарює жах, котрий останнім часом став постійним моїм супутником. Як тільки здається, що гірше вже не буде, все вкотре летить шкереберть, переконуючи мене в протилежному.

 Олеся тим часом різко зіскакує з ліжка, наче вона отямилась не кілька хвилин тому, а значно раніше й тільки очікувала мого приходу. Вона загрозливо насувається, а в мене зовсім не залишається сил, щоб чинити їй елементарний опір. Шок в сукупності із відчаєм й усвідомленням того, що Даріус вкотре відібрав у мене найцінніше, робить з мене ідеальну жертву без будь-якого спротиву. 

— Ти не повинна цього робити, — шепочу мокрими від сліз вустами.

— Ти так солодко пахнеш. Відчуваю пульсацію кожної вени на твоєму тілі. Це так незвично й водночас нереально. Всі ці звуки, запахи, навіть повітря стало кращим. От тільки відчуття нестерпного голоду затьмарює все й з ним неможливо боротись. Воно так п’янить! Я вже в передчутті. 

— Ми ж подруги. Ти не можеш так зі мною вчинити. Ми щось придумаємо, ми обов’язково знайдемо ліки, які допоможуть тобі стати колишньою.

— Пробач Ніко, та голод куди сильніший за відчуття дружби. Ми наче сестри, а рідні повинні допомагати одна одній. Саме це ти зараз й зробиш для мене. Допоможеш позбутись нестерпного відчуття, яке роз'їдає зсередини.