Розділ 9. Невже здогадався?

– Ніко, прокинься! – у мою розтривожену жахіттями свідомість вривається голос, якому вдається розвіяти темряву й витягти мене із полону неконтрольованого страху.

 Серце калатає, наче я щойно не прокинулась від сну, а намотувала кола навколо будинку. Перед очима досі яскраві фрагменти моїх нічних поневірянь. Я так більше не витримаю. Схоже, що останнім часом я стала надто вразливою, адже цієї ночі мені снилась Олеся. І я б була надзвичайно щасливою знову її побачити, якби ця зустріч не відбулась у моїх жахіттях.

 Дивлюсь на Керана у своїй спальні переляканими очима, намагаючись стримати сльози. Мною досі трясе.

– І давно тебе мучать жахіття? – цікавиться чоловік, котрий схоже прийшов на мої крики. А те, що уві сні кричала я навіть не сумніваюсь.

– Відколи ви звільнили мене із пастки. Жахіття розпочались, коли ви привезли мене сюди. Я думаю, що Даріусу відомо про моє звільнення. Всередині картини мені взагалі нічого не снилось, або я просто не можу нічого пригадати. Та зараз всі ці яскраві образи здаються такими справжніми, що я не одразу після пробудження здатна відокремити їх від реального життя. Це мене лякає.

– Що ти бачиш у своїх снах? – з цікавістю дивиться на мене.

 Замислююсь над тим, чи варто про це говорити. Внутрішній голос шепоче, що поки я не переконаюсь, що їм можна довіряти, робити цього не варто.

– Пробач, та я хочу швидше це забути, а не повертатись туди. Мною досі трясе. Мені потрібен душ, щоб освіжити голову й змити сліди мого недосипу.

– Збирайся і я відведу тебе. Чекатиму за дверима, – підводиться із краю мого ліжка і я мимоволі згадую момент із Даріусом, образ якого спровокував такий, здавалось би, непомітний для інших рух.

 Роблю чергову спробу позбутись від нав’язливих думок й викинути із голови клятого Даріуса, котрий глибоко в ній засів, змушуючи мене переживати той день, наче на повторі. Я знову й знову бачу те чудовисько, а тепер ще й бідолашну Олесю поруч. Вона кличе мене, та я не можу її наздогнати, не можу знайти серед туману. Він, наче хоче закінчити те, що не вдалось першого разу. Я повинна знайти її першою.

 Потрапивши до ванної кімнати, вперше за час перебування в цьому домі бачу власне відображення у дзеркалі, яке мене не на жарт лякає: чорні кола під очима, заплутане волосся й залишки розтертого макіяжу. Бувши по ту сторону картини, дивним чином я залишалась при повному параді понад тиждень, навіть зважаючи на щоденні істерики й сльози, та звільнившись із пастки магія скінчилась. Гарячка в поєднанні із падінням у сніг з вікна – не найкраще позначились на моєму зовнішньому вигляді. Та десь так я відчуваю себе всередині. Така ж замурзана, розхристана й зневірена душа.

 Свіжий прохолодний душ не дуже допомагає, та все ж дозволяє налаштуватись на потрібну хвилю й увірватись в новий день із гострою потребою потрапити до міста. Я повинна зробити все, щоб цього разу мені ніхто не завадив, інакше Олесі не жити. Усвідомлюю, що це, як ніколи раніше, наближає мене до неминучої зустрічі із тим, хто відібрав мій спокій й поселився у моїй голові. Не можу сказати, що спроба порятунку Олесі позбавляє мене страху, та я винна своїй подрузі життя. Якщо для цього мені доведеться пожертвувати власним – я готова. Тільки боюсь, щоб моя готовність не розвіялась при першому погляді на Даріуса.

 Вийшовши з ванної, вагаюсь куди мені йти далі. У мене всього два варіанти: сидіти у своїй кімнаті й чекати наступної можливості для втечі, або все взяти у свої руки й пришвидшити цей процес, спустившись до тих, хто його гальмує. Дискомфорт від їх присутності ніщо в порівнянні із бажанням допомогти подрузі. Заради такого можна й потерпіти.

– Невже наша пташка вирішила розбавити нашу чоловічу компанію своєю присутністю? – з порогу спотикаюсь об іронію Ленхарта, котрий розвалився у кріслі перед каміном, набиваючи своїми довгими пальцями ритм по дерев’яному столику поряд. – Сьогодні не виникає бажання затьмарити своєю витонченістю й легкістю польоту тутешніх пернатих? Впевнений, що вони досі під враженнями, принаймні я точно.

– Ленхарте, з таким підходом до дівчат у тебе жодних шансів знайти собі супутницю життя. А, якщо це й станеться, то я, мабуть, цього вже не застану й моя душа щиро співчуватиме тій нещасній,  – жартівливо відповідає на його кпини Марак.

 Помітно, що старший із братів найбільш стриманий й вихований. Кожного разу він єдиний, хто хоч якось намагається згладити між нами гострі кути. Його зовнішність тільки доповнює перше враження. Не схожий він на негативного персонажа із легкими завитками своєї шевелюри. Ці хвилі спадають на його обличчя й закриваючи вуха, ледь сягають плечей. Якби планувала завести дружні відносини одним із братів, мій вибір, швидше за все, впав би саме на нього.

– Приєднуйся. Сміливіше, ми не кусаємось, принаймні я так точно, – привітно посміхається Марак, вказуючи на крісло за столом, де в монітор ноутбука втупився зосереджений Керан. Він всього тільки на секунду перевів свій погляд на мене й повернувся до ноута.

 Середній із братів поки що для мене залишається загадкою. Якщо про Ленхарта й Марака я вже можу щось сказати й зробити певні висновки, то з Кераном  – все з точністю навпаки. І це лякає більше, ніж сам Лехарт, адже я не знаю, чого можна від нього очікувати. Як кажуть люди: «В тихому болоті чорти водяться». Мені важко витримати на собі навіть його секундний погляд. Його очі приховують більше таємниць, ніж безмежні простори космосу. Головне, щоб ці таємниці не вийшли із-під контролю.