Розділ 8. Втеча

 Наразі моя основна ціль: встигнути добігти до людей швидше, ніж він мене упіймає. Серед натовпу, або хоча б при одиничних свідках вони не насміляться мене тягнути із собою силоміць. Та біда в тому, що я не знаю звідси дороги й легко можу заблукати. Навколо одні тільки запорошені снігом дерева й білосніжні замети. Чомусь одразу не подумала, що потрібно було слідкувати за дорогою й запам’ятовувати напрям. Кляте хвилювання все зіпсувало. Тоді я окрім Даріуса й новорічної ночі більше ні про що не могла думати. Єдине, на що звернула увагу, коли мене везли сюди, що цей будинок розміщується на значній відстані від інших. І це не дивно, зважаючи на його господарів чи орендаторів. Була б я маніяком, також шукала б домівку на відшибі. 

 Страх пробирається під шкіру й здається, що Ленхарт дихає мені в спину, слідкує, вичікує слушного моменту, наче звір зі своєї засідки. Від цієї думки тілом проноситься тремтіння. У мене збивається дихання від бігу по глибокому снігу. Боюсь будь-якої миті бути спійманою, не досягнувши цілі. Це єдиний мій шанс на порятунок і якщо я зараз його втрачу – можу заплатити за це власним життям. Не можу дозволити їм утримувати себе силою, змусивши сліпо вірити у все, про що говорять. Я їх геть не знаю.

 До усіх вищезгаданих неприємностей, які звалились на мою голову, приєднується ще й недоречне погіршення самопочуття. Виснаження дається в знаки й грозить мені черговим підвищенням температури. Посилюється запаморочення, під впливом якого змушена на декілька секунд спинитись, притулившись гарячим чолом до колючого стовбура дерева, щоб перевести дихання, впоратись із задухою й шаленою каруселлю в голові, а також зорієнтуватись куди бігти далі. Не припиняю тремтіти навіть коли страх трохи відступає. Та це зараз найменша із моїх бід. 

 Вдалині помічаю перший будинок. Звідкись беруться сили і я чимдуж біжу туди за допомогою. Впевнена, що від них можна буде подзвонити й викликати поліцію. Не знаю чи роблю правильно, та у Ленхарта й інших була можливість все мені нормально пояснити.

 Добігши до подвір'я будинку, вирішую спершу зазирнути у вікно, щоб від одних маніяків, не потрапити одразу до інших, як це зазвичай буває у фільмах. Хтозна чи немає у них спільників. Мою увагу привертають новини, які дивляться двоє стареньких на своєму старенькому телевізорі, який чудово видно із вікна. Навіть дихати припиняю від шаленого здивування, коли бачу фото Олесі й напис, що жінка зараз у несвідомому стані перебуває у міській лікарні. Не можу повірити власним очам. Невже вона досі жива? Чи знали про це мої поневолювачі? Хіба можна про таке мовчати, коли разом із подругою я втратила частину себе. Увесь цей час картала себе за її смерть, а вона виявилась живою, про що мені забули повідомити. Сумніваюсь, що до них не дійшли ці чутки.

 Коли наважуюсь постукати, мою руку різко перехоплюють й затуляють рота рукою. Впираюсь спиною у груди Ленхарта.

— Далеко зібралась? Нам час повертатись. Прогулялась й досить, потрібно знати міру. Не потрібно порушувати спокій цієї милої пари, – шепоче мені на вухо.

 Роблю спробу вирватись, адже він відтягує мене від будинку все далі, не дозволивши навіть пискнути.

— Відпусти мене! Мені потрібно додому! Я знаю, що моя подруга жива! Ви мені брехали, змусили давитись почуттям провини, – кричу щодуху, коли він відводить мене до лісу й забирає свою долоню з мого рота.

— Після такого не виживають. Даріус нікому не залишає таких шансів.

— Я все бачила на екрані телевізора. Ви мені збрехали, змусили думати, що Олеся померла, щоб я залишилась з вами, адже я вам потрібна.

— Тобі просто примарилось. У тебе знову жар й галюцинації.

— Знову? Примарилось?! Галюцинації? Ви мене за дурепу маєте?! — обурююсь його відвертій брехні й бажанню будь-що мене повернути. — Навіщо насправді я вам?! Якби хотіли мене вбити – ви б це вже зробили. Це щось інше. Для чогось я вам потрібна, та ви вперто уникаєте цієї теми. Вважаєте, що мені можна нічого не пояснювати!

— Вночі ти також марила, тому не дивно, що й зараз тобі ввижається різне. Ти бачиш те, що хочеш. Ніхто після вашої новорічної вечірки не вижив й твоя подруга в тому числі. Тому змирись й не роби дурниць, про які можеш пошкодувати. Одна з них вже вилізла тобі боком. Я зараз про попередню ніч, коли мені довелось просидіти біля тебе, щоб ти не відкинула копит. Ти нічого не пам’ятаєш? — робить свої висновки з мого виразу обличчя. — Не знаю, що тобі снилось минулої ночі, та наслухався я вдосталь. Не було схоже, що бачила жахіття. Якби мене не було збоку, подумав би, що в кімнаті ти не одна.

 Мені стає ніяково, адже снились мені не зовсім жахіття й виявляється Ленхарт став випадковим свідком моїх нічних марень.

— Значить мені не примарилось, ти був біля мене тієї ночі. Це все ваш чай? Що ви мені підсипали?!

— Чай тільки допоміг тобі заснути, а марила ти після демонстрації своєї впертості, коли вийшла голою на мороз.

— Відпусти мене, будь ласка. Я нікому не скажу про вас. Ви не зможете утримувати мене вічно. Хтось таки щось запідозрить й викличе поліцію. Навіщо вам зайві проблеми? Скажеш братам, що мене не знайшов, — останнє, що залишається — благати Ленхарта мене відпустити. План такий собі, та все ж за спробу ніхто не осудить.

— Ще чого? Я не стану їм брехати. Тим більше тобі й так нема куди йти. Немає в тебе більше дому.

— Я вам не вірю! Ви все вигадали, щоб я не надумала втікати.