Розділ 8. Втеча

 Моя ціль – добігти до людей. Серед натовпу, або хоча б при одиничних свідках вони не насміляться мене тягнути із собою силоміць. Та біда в тому, що я не знаю звідси дороги й легко можу заблукати. Навколо одні тільки запорошені снігом дерева й снігові замети. Чомусь одразу не подумала, що потрібно було слідкувати за дорогою й запам’ятовувати напрям. Кляте хвилювання все зіпсувало. Тоді я окрім Даріуса й новорічної ночі більше ні про що не могла думати. Єдине, на що я звернула увагу, коли мене везли сюди, що цей будинок розміщується на значній відстані від інших. І це не дивно, зважаючи на його господарів чи орендаторів. Була б я маніяком, також шукала б домівку на відшибі. 

 Страх пробирається під шкіру й мені здається, що Ленхарт дихає мені в спину, слідкує за мною, наче звір зі своєї засідки. Від цієї думки тілом проноситься тремтіння. У мене збивається дихання від бігу по глибокому снігу. Боюсь будь-якої миті бути спійманою, не досягнувши цілі. Це єдиний мій шанс на порятунок і якщо я зараз його втрачу – можу заплатити за це власним життям. Я не можу дозволити їм утримувати себе силою, змусивши сліпо вірити у все, про що говорять. Я їх геть не знаю.

 До усіх вищезгаданих неприємностей, які звалились на мою голову, додається ще й запаморочення, яке може бути спровокованим підвищенням температури мого тіла, що геть не вчасно зважаючи на обставини. Я не припиняю тремтіти навіть коли страх трохи відступає. Та це зараз найменша із моїх бід. 

 Я зупиняюсь, щоб перевести дихання й зрозуміти куди мені бігти далі. Вдалині помічаю перший будинок. Звідкись беруться сили і я чимдуж біжу туди за допомогою. Впевнена, що від них можна буде подзвонити й викликати поліцію. Не знаю чи роблю правильно, та у Ленхарта й інших була можливість все мені нормально пояснити.

 Добігши до будинку, вирішую спершу зазирнути у вікно, щоб від одних маніяків, не потрапити одразу до інших й мою увагу привертають новини, які дивляться двоє стареньких по своєму телевізорі, який чудово видно із вікна. Я навіть дихати припиняю від шаленого здивування, коли бачу фото Олесі й напис, що жінка зараз у несвідомому стані перебуває у міській лікарні. Я не можу повірити власним очам. Невже вона досі жива? Чи знали про це мої поневолювачі? Хіба можна про таке мовчати, коли разом із подругою я похоронила частину себе. Увесь цей час я картала себе за її смерть, а вона виявилась живою, про що мені забули повідомити. Сумніваюсь, що до них не дійшли ці чутки.

 Коли наважуюсь постукати, мою руку різко перехоплюють й затуляють рота рукою. Я впираюсь спиною у груди Ленхарта.

– Далеко зібралась? Нам час повертатись. Прогулялась й досить, потрібно знати міру. Не потрібно порушувати спокій цієї милої пари, – шепоче мені на вухо.

Я намагаюсь вирватись, адже він відтягує мене від будинку все далі, не дозволивши навіть пискнути.

– Відпусти мене! Мені потрібно додому! Я знаю, що моя подруга жива! Ви мені брехали, змусили давитись почуттям провини, – кричу щодуху, коли він забирає свою долоню з мого рота.

– Після такого не виживають. Даріус нікому не залишає таких шансів.

– Я все бачила на екрані телевізора. Ви мені збрехали, змусили думати, що Олеся померла, щоб я залишилась з вами, адже я вам потрібна.

– Тобі просто примарилось. У тебе знову жар й галюцинації.

– Знову? Примарилось?! Галюцинації? Ви мене за дурепу маєте?! – обурююсь його відвертій брехні й бажанню будь-що мене повернути. – Навіщо насправді я вам?! Якби хотіли мене вбити – ви б це вже зробили. Це щось інше. Для чогось я вам потрібна, та ви вперто уникаєте цієї теми. Вважаєте, що мені можна нічого не пояснювати!

– Вночі ти також марила, тому не дивно, що й зараз тобі ввижається різне. Ти бачиш те, що хочеш. Ніхто після вашої новорічної вечірки не вижив й твоя подруга в тому числі тому змирись й не роби дурниць, про які можеш пошкодувати. Одна з них вже вилізла тобі боком. Я зараз про попередню ніч, коли мені довелось просидіти біля тебе, щоб ти не відкинула копит. Ти нічого не пам’ятаєш? – робить свої висновки з мого виразу обличчя. – Не знаю, що тобі снилось минулої ночі, та наслухався я вдосталь. Не було схоже, що тобі сняться жахіття. Якби мене не було збоку, подумав би, що в кімнаті ти не одна.

 Мені стає ніяково, адже снились мені не зовсім жахіття й виявляється Ленхарт став випадковим свідком моїх нічних марень.

– Значить мені не примарилось, ти був біля мене тієї ночі. Це все ваш чай? Що ви мені підсипали?!

– Чай тільки допоміг тобі заснути, а марила ти після демонстрації своєї впертості, коли вийшла голою на мороз.

– Відпусти мене будь ласка. Я нікому не скажу про вас. Ви не зможете утримувати мене вічно. Скажеш братам, що мене не знайшов, – останнє, що мені залишається – благати Ленхарта мене відпустити. План такий собі, та все ж за спробу ніхто не осудить.

– Ще чого? Я не стану їм брехати. Тим більше тобі й так нема куди йти. Немає в тебе більше дому.

– Я вам не вірю! Ви все вигадали, щоб я не надумала втікати.

– Але це не допомогло, якщо зараз мені доводиться ганятись за тобою по лісі. Негайно заспокойся й візьми себе в руки, поки я не втратив контроль й не вирішив довести тобі, що ми впораємось й без тебе! – змінюється в обличчі й ледь стримується, щоб на мене не накинутись.

 Від його обличчя стає зовсім не до сміху й не до істерик. Я різко замовкаю.