Розділ 7. Наслідки

 Мене різко розвертають, не дозволивши навіть підвестись з ліжка і мій погляд фокусується на усміхненому обличчі Даріуса. І ця посмішка більше схожа на вискал звіра. Я сіпаюсь, в надії вирватись, та в наступну секунду втрачаю контроль над власним тілом. З жахом спостерігаю за діями монстра, котрого сама звільнила й не можу навіть поворухнутись чи бодай закричати. З очей струменять сльози. Не такою я уявляла нашу нову зустріч. Не думала, що смерть наздожене мене так швидко. А в тому, що він прийшов мене вбивати, навіть не сумніваюсь. Вся іронія в тому, що це відбуватиметься під носом тих, хто обіцяв з моєю допомогою його спіймати.

 Даріус легким дотиком своїх довгих пальців ловить сльозинку на моєму заплаканому обличчі й підносить її до свого рота, смакуючи, наче добре вино. А після торкається моєї шиї й заправляє за вуха мокрі від сліз пасма волосся, повністю її оголюючи для себе. Він не вимовляє жодного слова, та йому й не потрібно, адже я й так знаю, що на мене очікує далі. Мені відомо що він хоче зі мною зробити, та тіло мені не підвладне, щоб чинити йому бодай мінімальний опір. В пам’яті знову спливає обличчя Олесі, коли він запустив у її шию свої гострі ікла. Впевнена, що увесь цей жах яскраво віддзеркалився у моїх очах й Даріус насолоджується ще й ним.

 Він повільно нахиляється до моєї шиї, змушуючи зіщулитись від передчуття неминучого болю від проникнення його зубів під мою шкіру, викликаючи шалене тремтіння. Та замість болючого укусу, він  залишає на ній легкий поцілунок, а після ще кілька, які повільно спускаються до моїх грудей. Я не можу зрозуміти чого він домагається й чому грається зі мною, наче кіт із мишкою. До останнього відтягує неминуче, наче чекає поки мій жах сягне свого апогею.

 Водночас із цими неочікуваними поцілунками, мій мозок наче відключається і всі жахливі спогади пов’язані із Даріусом, незрозумілим для мене способом втрачають свою важливість, розчиняються, наче їх ніколи й не було. Зникає й страх, поступаючись зовсім не гніву чи люті, а нестримним бажанням пізнати його краще. Я забуваю, що ще зовсім недавно боялась його до неможливості. Зараз він постає переді мною у зовсім іншому світлі.

 До мене повертається контроль над власним тілом, та замість того, щоб покликати на допомогу, я сама до нього тягнусь, наче він найважливіший у моєму житті, наче він єдиний, хто може зробити мене по-справжньому щасливою. Тіло без зволікань відзивається на його пестощі, а його ніжні дотики приносять неземну насолоду. Даріус нависає наді мною й трохи різкішим рухом зводить мої руки над головою, притримуючи своєю, а іншою розриває декольте моєї сукні. Його гіпнотичний погляд зачаровує, змушує бажати його усім серцем.

 Він впивається у мої вуста пристрасним поцілунком, прокушуючи нижню губу до крові. Я схлипую від різкого болю, та цей біль миттєво зникає, залишаючи по собі тільки металевий присмак крові в роті. Даріус зупиняється й спрямовує свій погляд прямо мені в очі, а після знову нахиляється й цього разу прокушує шкіру в області шиї. Цей укус не глибокий, не такий, яким можна вбити, та цього достатньо, щоб змусити моє тіло знемагати від шаленого бажання. Я сама собі не належу, я не можу опиратись, я залежна від його дотиків й поцілунків, якими він мене щедро обдаровує.

 Я заплющую очі від задоволення, а коли знову їх розплющую, обличчя Даріуса починає розпливатись і я зустрічаюсь поглядами із Ленхартом. Обличчя якого протвережує мою свідомість швидше, ніж ранковий контрастний душ. Я не можу зрозуміти що зі мною відбувається і що з цього мені примарилось. Намагаюсь підвестись, та сил зовсім немає. Моє тіло б’ється в дрібному тремтінні.

– Тсс., спокійно, ти мариш, –  заспокоює мене Ленхарт й простягає склянку з водою, притримуючи мою голову, щоб я змогла попити.

 Тільки тепер помічаю, що лежу у ліжку у світшоті, який він для мене приніс. Знаю, що в іншому випадку просто б обурилась, що хтось насмілився мене перевдягти, та мені настільки погано, що сил на це зовсім не залишається. Легенько торкаюся своєї шиї, де Даріус повинен був залишити укус й з полегшенням видихаю, коли розумію, що там нічого нема. Отже, таки примарилось. Гостре почуття провини тепер вже й за неконтрольовані сновидіння чи марення шматують серце. Я ненавиджу себе за це, ненавиджу, що дозволила такому наснитись, що не чинила опору, що забула чим заплатила за його звільнення. Мені соромно перед подругою, здається, що її душа зараз дивиться на мене з огидою й зневагою.

 В голову лізуть дурні думки, та вони ніщо в порівнянні із тим, як познущався наді мною власний мозок. Я досі відчуваю на собі поцілунки й дотики того монстра. Виникає непереборне бажання втекти від усього цього, втекти з цього дому, втекти від Даріуса, Ленхарта, втекти від самої себе, та поки що це тільки мрії, яким не судилось здійснитись. Мені нестерпно холодно, холодно настільки, що не допомагає навіть ковдра в яку мене кутає Ленхарт. Я не розумію що він тут робить, чому сидить зі мною. Його образ також починає розвіюватись, стираючи межі між сном й реальністю. Я тут й не тут водночас.

 Розплющивши очі вдруге, не можу одразу зорієнтуватись де знаходжусь, поки в пам’яті не спливають події в хронологічному порядку. Те, що Даріус мені наснився, я не сумніваюсь, та не впевнена чи був у цій кімнаті Ленхарт. Я досі у світшоті із кажаном, а моє плаття висить на одному зі стільців разом із пакунками, які я сюди сама притягнула. Скільки я проспала? Що вони мені підсипали? Як мені довідатись, чи був у цій кімнаті Ленхарт. Мені невідомо котра зараз година й котрий зараз день. Все в голові перемішалось. За вікном вечоріє, або навпаки розвиднюється. Сказати точно важко. Я трохи дезорієнтована й розгублена.