Розділ 6. Вечір у "приємній" компанії

 Схоже, що мої старання не були марними, адже спочатку я чую скрип снігу під чиїмись ногами позаду, а після на мої промерзлі плечі накидають теплу куртку.

– Можна було просто попросити теплий одяг, а не ламати комедію, – звучить обурливий голос Ленхарта, а після він підхоплює мене й закидає собі на плече.

– Що ти робиш? Відпусти мене! – намагаюсь вирватись із його міцної хватки.

– З таким темпом нам вже не залишиться кого рятувати від Даріуса, а зручного взуття твого розміру у нас немає. В дитячому відділі не закупляємось, – натякає на мої жалюгідні спроби підкорення снігових заметів на високих шпильках.

– І ти будеш мене так нести до самого міста? – обурююсь такій нахабності.

– Чому ж до міста? До автомобіля. На відміну від Даріуса я йду в ногу з часом. І це суттєва перевага над ним. Для нього все це чуже й незвичне, тому його буде не важко знайти. Він звик ні в чому собі не відмовляти й зараз нам це тільки на руку.

– Це жахливо! Ти не кращий за Даріуса. Як можна говорити, що смерть невинних людей вам тільки на руку?

– Тобі нагадати хто саме випустив його із нашої пастки? – не залишає можливості зайвий раз боляче вколоти словами.

 Про автомобіль Ленхарт не збрехав, адже за хвилин десять він опускає мене на землю й заштовхує до салону. По правий бік від мене сідає Керан із зовсім непривітним виразом обличчя. Схоже йому не до вподоби моя компанія й моя присутність взагалі. Ленхарт сідає за кермо, а Марак біля нього. В салоні зависає незручна тиша. Брати не мають жодних намірів в моїй присутності обговорювати свої плани, а я не готова до спілкування, адже почуття провини роз’їдає мене зсередини й позбавляє будь-якого бажання говорити чи щось запитувати. Я просто пливу за течією, не знаючи куди вона мене приведе.

 Не минає й години, як машина зупиняється біля одного із приватних будиночків, який знаходиться на значній відстані від інших й Ленхард виходить першим, відчиняючи переді мною дверцята.

– Підводься, ми приїхали.

– Ви думаєте, що Даріус вирішив влаштувати собі вікенд в горах, – говорю з вдаваною іронією, адже за нею намагаюсь приховати свій страх.

– Вікенд в горах влаштувала для себе саме ти. Й молися, щоб він не став останнім.

– Ти мені зараз погрожуєш? – намагаюсь не видавати страху, та сама тремчу від одного тільки його погляду.

– Ленхарте, дай дівчині спокій! – втручається Марак, який із цієї компанії єдиний, хто поки що лякає мене найменше.

 Насправді я до божевілля боюсь не тільки їх, а й того, що може очікувати на мене в будинку. Мені невідомо що вони планують зі мною робити й чи не надумають від мене позбутись. Хоча, якби це було так, то сумніваюсь, що тягнули б мене з собою. Непомітно роздивляюсь навкруги, оцінюючи власні шанси на порятунок у вигляді втечі. Якщо й не зараз, то хоча б за першої кращої нагоди. Мені потрібен тільки зручний теплий одяг й взуття.

– Навіть не думай! Тобі від нас не втекти, – прослідкувавши за мною, шепоче мені на вухо Ленхарт і від його голосу й небезпечної близькості до моєї шиї, тілом проносяться сироти.

 Невже у мене на обличчі все написано? Потрібно навчитись поряд із ним приховувати емоції, щоб він не мав можливості читати мене, наче відкриту книгу. Інакше в мене не залишиться жодного шансу хоча б спробувати позбутись їх вимушеної компанії. Я повинна перевірити чи говорять вони правду, адже окрім їх власних запевнень немає жодних підтверджень. Можливо вони все це вигадали, щоб спростити собі завдання й уникнути зайвих проблем, адже легше людину в чомусь переконати, щоб вона сама погодилась їм допомагати, ніж утримувати проти її волі.

 Ленхарт сідає за кермо й кудись їде, залишаючи мене в компанії братів. Та й чи брати вони взагалі, мені поки невідомо. Схоже я не помилялась, коли припустила, що Керана приставили до мене нянькою, адже саме він веде мене до будинку. Марак розпалює камін й вказує мені на зручне крісло навпроти, кидаючи швидкоплинний погляд на вщент промокле взуття.

– Ти вся тремтиш. Тобі не завадить зігрітись. Керан зробить тобі гарячого чаю.

 Схоже прислужувати мені, а саме так це зараз виглядає, не входило у його плани. Це можна прочитати по його красномовному виразу обличчя, спрямованого на Марака. Боюсь, щоб бува, не плюнув мені в чашку, тому одразу ввічливо відмовляюсь.

– Дякую за турботу, та мені нічого не потрібно, – моя відповідь чомусь веселить до цього моменту набундюченого Керана.

– Не довіряєш нам? Боїшся, що підсиплю отрути? – озвучує власні здогадки.

–  Боюсь, що не втримаєшся й плюнеш мені в чашку, – чесно відповідаю, викликаючи на їх обличчях подобу усмішок.

 Керан все ж йде, а я знімаю мокрі туфлі й підтягую під себе промерзлі ноги, шкіра яких боляче поколює від холоду. Я міцно кутаюсь в велику чоловічу куртку, яку накинув напередодні на мене Ленхарт. Тепло від каміна поступово наповнює кімнату, та я так і не наважуюсь вилізти зі свого кокона, наче він здатен мене від них захистити. Керан невдовзі повертається із чотирма чашками гарячого напою й ставить їх на столик біля мене. Майже водночас на порозі будинку з’являється Ленхарт із пакунками в руках, струшуючи сніг зі свого одягу.

– Сильно скучали? – більшою мірою кинута Ленхартом фраза призначається саме мені. Схоже йому приносить справжнє задоволення знущання наді мною.