Розділ 6. Вечір у "приємній" компанії

 Схоже, що мої старання не були марними, адже спочатку я чую скрип снігу під чиїмись ногами позаду, а після на мої промерзлі плечі накидають теплу куртку.

— Можна було просто попросити теплий одяг, а не ламати комедію, — звучить обурливий голос Ленхарта, а після він підхоплює мене й закидає собі на плече.

— Що ти робиш? Відпусти мене! — намагаюсь вирватись із його міцної хватки.

— З таким темпом нам вже не залишиться кого рятувати від Даріуса, а зручного взуття твого розміру у нас немає. В дитячому відділі не закупляємось, — натякає на мої жалюгідні спроби підкорення снігових заметів на високих шпильках.

— І ти будеш мене так нести до самого міста? — обурююсь такій нахабності.

— Чому ж до міста? До автомобіля. На відміну від Даріуса я йду в ногу з часом. І це суттєва перевага. Для нього все це чуже й незвичне, тому його буде не важко знайти. Він звик ні в чому собі не відмовляти й зараз нам це тільки на руку.

— Це жахливо! Ти не кращий за Даріуса. Як можна говорити, що смерть невинних людей вам тільки на руку?

— Тобі нагадати хто саме випустив його із нашої пастки? — не залишає можливості зайвий раз боляче вколоти словами.

 Про автомобіль Ленхарт не збрехав, адже за хвилин десять він опускає мене на землю й заштовхує до салону чорного позашляховика. По правий бік від мене сідає Керан із зовсім непривітним виразом обличчя. Схоже йому не до вподоби моя компанія й присутність загалом. Ленхарт займає місце за кермом, а Марак біля нього. В салоні зависає незручна тиша. Брати не мають жодних намірів в моїй присутності обговорювати свої плани, а я не готова до спілкування, адже почуття провини роз’їдає зсередини й позбавляє будь-якого бажання говорити чи щось запитувати. Я просто пливу за течією, не знаючи куди вона мене принесе.

 Не минає й години, як машина зупиняється біля одного із приватних будиночків, який знаходиться на значній відстані від інших й Ленхард виходить першим, відчиняючи переді мною дверцята.

— Підводься, ми приїхали.

— Ви вважаєте, що Даріус вирішив влаштувати собі вікенд в горах, — говорю з вдаваною іронією, адже за нею намагаюсь приховати страх.

— Вікенд в горах влаштувала для себе саме ти. Й молися, щоб він не став останнім.

— Ти мені зараз погрожуєш? — намагаюсь не видавати страху, та сама тремчу від одного тільки його погляду.

— Ленхарте, дай дівчині спокій! — втручається Марак, який із цієї компанії єдиний, хто поки що лякає мене найменше. Навіть його зовнішність на тлі Керана здається доволі милою. Важко уявити собі монстра із завитками на голові. 

 Насправді я до божевілля боюсь не тільки їх, а й того, що може очікувати на мене в будинку. Невідомо що вони планують зі мною робити й чи не надумають від мене позбутись. Хоча, якби це було так, то сумніваюсь, що тягнули б з собою невідомо куди. Непомітно роздивляюсь навкруги, оцінюючи власні шанси на порятунок у вигляді втечі. Якщо й не зараз, то хоча б за першої кращої нагоди. Мені потрібен тільки зручний теплий одяг й взуття.

— Навіть не думай! Тобі від нас не втекти, — прослідкувавши за мною, шепоче  на вухо Ленхарт і від його голосу й небезпечної близькості до моєї шиї, тілом проносяться сироти.

 Невже у мене на обличчі все написано? Потрібно навчитись поряд із ним приховувати емоції, щоб він не мав можливості читати мене, наче відкриту книгу. В іншому разі не залишиться жодного шансу хоча б спробувати позбутись їх вимушеної компанії. Я повинна перевірити чи говорять вони правду, адже окрім їх власних запевнень немає жодних підтверджень. Можливо вони все це вигадали, щоб спростити собі завдання й уникнути зайвих проблем, адже легше людину в чомусь переконати, щоб вона сама погодилась їм допомагати, ніж утримувати проти її волі.

 Ленхарт сідає за кермо й кудись їде, залишаючи мене в компанії двох інших братів. Та й чи брати вони взагалі, мені поки невідомо. Схоже я не помилялась, коли припустила, що Керана приставили до мене нянькою, адже саме він веде мене до будинку. Марак розпалює камін й вказує на зручне крісло навпроти, кидаючи швидкоплинний погляд на вщент промокле взуття. Вдивляюсь у язики полум'я й усвідомлюю, що тепер посиденьки біля кабміну оживлятимуть найбільші страхи.

— Ти вся тремтиш. Тобі не завадить зігрітись. Керан зробить тобі гарячого чаю.

 Схоже прислужувати мені, а саме так це зараз виглядає, не входило у його плани. Це можна прочитати по красномовному виразу обличчя, спрямованого на Марака. Боюсь, щоб бува, не плюнув мені в чашку, тому одразу ввічливо відмовляюсь.

— Дякую за турботу, та мені нічого не потрібно, — моя відповідь чомусь веселить до цього моменту набундюченого Керана.

— Не довіряєш нам? Боїшся, що підсиплю отрути? — озвучує власні здогадки.

— Боюсь, що не втримаєшся й плюнеш мені в чашку, — чесно відповідаю, викликаючи на їх обличчях подобу усмішок.

 Керан все ж йде, а я знімаю мокрі туфлі й підтягую під себе промерзлі ноги, шкіра яких боляче поколює від холоду. Міцно кутаюсь в велику чоловічу куртку, яку накинув напередодні на мене Ленхарт. Тепло від каміна поступово наповнює кімнату, та я так і не наважуюсь вилізти зі свого кокона, наче він здатен мене від них захистити. Керан невдовзі повертається із чотирма чашками гарячого напою й ставить їх на столик біля мене. Майже водночас на порозі будинку з’являється Ленхарт із пакунками в руках, струшуючи сніг зі свого одягу.