Розділ 5. Звільнення, або з однієї пастки – в іншу

 Коли він загрозливо нависає наді мною, неконтрольований страх заволодіває розумом швидше, ніж я встигаю обдумати свої дії. Він змушує йти на крайності й діяти на емоціях. Досі невідомо хто переді мною і які його мотиви. Одним різким рухом встромлюю ручку у його шию, скрикуючи від жаху. Ніколи не думала, що можу бути наскільки жорстокою і з такою легкістю завдати шкоди іншій живій істоті, тим більше з людським обличчям.

 Ленхарт напрочуд спокійно її витягує, не втративши й краплинки крові.

— Що ти таке? — тремтячими від сліз губами шепочу, не відриваючи погляду від місця на його шкірі, куди встромила ручку.

— Не варто було цього робити. Ти зараз дієш імпульсивно, як і у випадку із Даріусом. Не думаю, що тобі варто сваритись із єдиними, хто може хоч якось тобі допомогти.

— Ви допомагаєте не мені, а собі. Знаєте, що якимось чином можу спростити вам роботу.

— Поки що ти її не спрощуєш, а тільки додаєш, — натякає на те, що саме через мене їх бранець тепер на волі.

— Тоді вбий мене прямо зараз й вам не доведеться витрачати час на моє звільнення, — вилітає із моїх вуст швидше, ніж я встигаю усвідомити, що зовсім не готова прощатись із життям.

 Чоловік усміхається і я помічаю його зуби. Такі ж як у Даріуса. Він прибирає волосся із моєї шиї і я вже жалкую про те, про що попросила, адже бачила обличчя Олесі, коли Даріус з неприхованою жорстокістю увігнав в її тіло свої зуби. Якби я себе не картала, та помирати я не готова. Головне вчасно це усвідомити. Власноруч прирекла себе на смерть. Я міцно заплющую очі в очікуванні невідворотного, а після чую його сміх й він просто зникає, залишаючи мене знову наодинці.

 Знесилено сповзаю  по стіні й падаю на підлогу. Тілом проходиться тремтіння, яке я не можу контролювати. Мною трясе настільки сильно, що це можна побачити навіть на відстані. Зараз я не здатна навіть стати на рівні ноги. Тепер не впевнена, чи хочу, щоб ці незнайомці мене звідси витягували. Невідомо чи кращі вони за самого Даріуса і які їх плани щодо мене. Те, що вони – не люди, я вже мала можливість переконатись на прикладі Ленхарта. Та і які люди здатні прожити понад триста років, якщо й не більше? 

 Минає ще близько трьох годин, поки чоловік, якого Ленхарт назвав Кераном намагається перемалювати портрет, щоб витягти мене із пастки. Не знаю точно як це працює й важко зрозуміти, навіщо так ускладнювати собі життя, вигадуючи просто неймовірний спосіб звільнення з полону картини. Та з іншої сторони, після того, як власними очима побачила звільненого моїми зусиллями монстра в дії, то я б також не залишила йому жодного шансу на порятунок. Навіть не кожен художник в наш час здатен з неймовірною точністю перемалювати справжній витвір мистецтва, а саме таке враження справляла картина з портретом Даріуса.

 Чомусь з усієї трійці саме Керан лякає мене найбільше. Він зовсім не схожий на одного із художників, яких ми звикли змальовувати у своїй уяві. Можливо він й живе у власному світі, та це далеко не світ, про який можна мріяти. Один його погляд сповнений холодом, наче в ньому немає душі. Складається враження, що темнота його очей віддзеркалює порожнечу, а темне, майже чорне волосся, наче змії огортають його обличчя й сягають плечей.

 Після слів Ленхарта про те, що мене ніхто не пам’ятатиме, власне майбутнє виглядає аж надто примарним, навіть, якщо й вдасться звільнитись, а після ще й вижити. В одну секунду в мене відібрали все і це ще — не кінець поневірянням, які так несподівано звалились на голову. Схоже, що справжні «пригоди» тільки розпочинаються. Судячи із нового знайомства, моє життя вже ніколи не буде колишнім. Та за проблеми з поліцією я можу вже не хвилюватись. Тепер я, наче бісова невидимка.

 Зараз моє серце переповнює ненависть й жага помсти за подругу й втрачене майбутнє, яке в мене могло бути. Та водночас я усвідомлюю, що безсила проти того, з чим довелось зіткнутись. 

 В полоні роздумів не одразу помічаю, що стою вже не біля віконної імітації, а в оточенні так званих братів, які не зводять з мене своїх очікувальних поглядів. Не зважаючи на страх перед незнайомцями, мою увагу вмить відвертають криваві плями на килимах, стінах і меблях. Звідси все виглядає ще більш жахливо. Прикриваю рота рукою, щоб стримати крик й присідаю на тому місці, де лежало бездиханне тіло подруги. Зараз мене зовсім не хвилюють чужинці. В цю мить мене охоплює гостре почуття провини від якого хочеться кричати. Якщо досі в мені ще зберігалась жага до життя, то зараз від неї не залишилось й сліду. В мене опустились руки і я нарешті відчула невимовний страх до самого Даріуса, який в стані афекту не відчувався й затьмарювався жагою помсти за Олесю.

— Потрібно йти, ми й так тут занадто довго затримались і ти підеш з нами,  — лунає позаду й хтось легенько торкається мого плеча. — Ти вже нічого не зміниш. Тобі залишаться тільки допомогти нам, щоб ми якомога швидше його знайшли, поки ще хтось не постраждав. Даріус до біса голодний і злий. Коли він дійде до міста, жертв стане значно більше.

— Для чого вам я? Все, що знала, — розповіла Ленхарту. Я випадково звільнила цього монстра.

— Якщо Даріус відчує, що тобі вдалось звільнитись, існує ймовірність, що він повернеться за тобою.

— І нехай! Мені нема чого втрачати. Для усіх, кого я колись знала й любила я ніколи не існувала.

— Самотужки у тебе жодного шансу, а з нами ти зможеш помститись за подругу. Він тобою скористався, щоб звільнитись, хіба не хочеться побачити його переможене обличчя? Вже заради цього варто прожити це життя.