Розділ 4. Каяття

 Тільки у момент гіркого усвідомлення до мене починає доходити куди могла потрапити. Коли Даріус стояв навпроти, пригадала себе перед картиною. Саме з його ракурсу побачила цей злощасний портрет. Схоже, що зігравши на його умовах, якимось чином обмінялась із ним місцями, тому звідси немає виходу. Потрапила у розставлені ним сіті, навіть не підозрюючи, що мною увесь цей час відверто маніпулювали.

 Знесилено сідаю на обтягнутий шкірою диван і пригадую його слова про те, що він просидів у пастці триста років. Невже на мене очікує подібна доля? Та й навіть, якби мені вдалось якось вибратись, я б першою потрапила під підозру поліції, адже серед усіх нещасних не буде саме мене. Від цих думок сльози починають душити ще більше. Що ж я накоїла?

— Олесю, пробач мені! — згадки про подругу і погляд Даріуса, коли він впився у її шию, боляче шматують моє серце й сповнюють його некерованою люттю на того, кому хотіла допомогти. Або сюди краще підходить — відмахнутись, наче від нав’язливої мухи, ігноруючи власні передчуття. У цей момент зовсім його не боюсь і без сумнівів накинулась би на нього, якби він з'явився поряд. Зараз я прагну помсти, прагну справедливості за смерть єдиної подруги. Не впоравшись із власним гнівом, я починаю трощити все навколо, що можу підняти, чи бодай штовхнути. Сльози не припиняються ані на секундочку.

 Важко повірити, та хтось у всій цій метушні встиг викликати поліцію. Та приїхали вони надто пізно, коли вже не було кого рятувати. Даріус пішов ще до їх приїзду і впевнена, що не залишив жодних слідів, які б вказали на нього. Зрештою сумніваюсь, що хоч якась інформація про цього монстра була у базі даних поліції взагалі. Чого не скажеш про мене. Та мені про це можна не хвилюватись, адже зі своєї пастки виберусь ще не скоро, якщо взагалі виберусь.

 Не знаю скільки часу я вже сиджу тут, адже кожна хвилина в цьому місці прирівнюється вічності, та зауважую, що мені не надокучає ані голод, ані інші природні потреби. І від цього усвідомлення на душі стає ще важче, адже живі люди повинні їсти й пити. Можливо, я разом з усіма померла в новорічну ніч й моя душа застрягла у цьому місці через відчуття провини. Та від цього легше не стає.

 Вирішую якось позначати дні, які проводжу у цьому замкнутому середовищі. Мені в поміч частина вікна, яке видніється звідси й виходить із будинку на вулицю. Кожного разу, як за вікном світає, малюю на стіні паличку. Я не звикла опускати рук, тому, коли паніка змінюється станом цілковитої апатії, приймаю рішення шукати в цьому місці якісь зачіпки, які б допомогли мені вибратись хоч на кілька секунд. Даріусу це якось вдавалось й він ходив поміж людей, хоч його й не бачили. Значить і я так зможу, якщо зрозумію, що для цього потрібно робити. Хоча, він зовсім не людина. Люди не впиваються своїми зубами у тіла інших й тим паче не п’ють їх кров. Перед очима досі спливають ці жахливі моменти, спогади, які залишаться зі мною назавжди. Як тільки намагаюсь заплющити очі — одразу бачу його усміхнене обличчя в оточенні бездиханних тіл моїх співробітників й друзів. Олеся, Макс, Ярослав Євгенович й всі інші не заслуговували на таку жорстоку смерть. Практично у кожного були рідні, яким невдовзі сповістять про це жахіття. Серце розривається від болю й відчуття провини. Я не хотіла, щоб все так обернулось і без роздумів віддала б власне життя, щоб повернути час назад.

 Чим довше я тут знаходжусь, тим більше починаю ненавидіти це місце й причину мого ув'язнення. Сірі стіни, пафосна громіздка люстра у вікторіанському стилі, яка нависає над тобою, наче власне сумління через скоєне, тільки примножують мій відчай. Тут, наче кожна дрібничка і її розташування спеціально налаштовано, щоб повільно доводити тебе до божевілля. Мене починають лякати власні думки. Я знову й знову замислююсь над тим, на що готова була б піти, щоб звільнитись.

 Коли із черговим світанком малюю вже восьму паличку, помічаю, як в опечатану поліцією хатину входять троє незнайомих чоловіків міцної статури. Вони зовсім не схожі на поліціянтів чи на будь-кого з інших правоохоронних органів. Всі троє із похідними ранцями за плечима, та їх одяг не схожий на одяг звичайних туристів. Та головне не це, а те, що вони одразу з порогу прямують до мене, тобто до картини, на якій швидше за все тепер моє відображення, або ще щось. Складається враження, що вони дивляться прямісінько на мене і під прицілом їх поглядів я боюсь навіть поворухнутись. Невже вони мене бачать?

 Найстарший із них, якому близько тридцяти п’яти – сорока років, жестом вказує іншому на картину і я не встигаю оговтатись від їх приходу, як якимось дивним чином один із них раптово з’являється біля мене. Скрикую від несподіванки й переляку і впираюся спиною об прохолодну поверхню стіни. Він примирливо виставляє руки переді мною, наче вказує, що нічого мені не зробить.

— Хто ви? — тремтячим від жаху голосом запитую у незнайомця.

— Не бійся! Ми тобі не нашкодимо. Я Ленхарт, для друзів просто Лен.

— Мені вже щось подібне говорили перед тим, як скористатись моєю наївністю.

— Ми прийшли допомогти. Керан витягне тебе звідси, тільки доведеться трохи зачекати. Щоб звільнити тебе, не очікуючи наступного року, потрібно перемалювати портрет. На щастя серед нас є справжній художник, котрий на відмінно впорається із цією задачею.

— Це справді спрацює?

— Так, — без крихти сумнівів стверджує чоловік. — Я зараз піду, щоб допомогти братам й невдовзі побачимось вже на тій стороні.

— Ні! Не йдіть! Не залишайте мене наодинці. Я більше не витримаю! — починаю благати незнайомця залишитись тут зі мною, поки мене не звільнять. Понад тиждень на самоті в чотирьох стінах ледь не довело мене до божевілля.