Розділ 4. Каяття

 Тільки у момент гіркого усвідомлення до мене починає доходити куди я могла потрапити.  Коли Даріус сидів навпроти, я пригадала себе перед картиною. Саме з його ракурсу я побачила цей злощасний портрет. Схоже, що якимось чином я помінялась із ним місцями, тому звідси немає виходу.

 Знесилено сідаю на обтягнутий шкірою диван і пригадую його слова про те, що він просидів у пастці триста років. Невже на мене очікує подібна доля? Та й навіть, якби мені вдалось якось вибратись, я б першою потрапила під підозру поліції, адже серед усіх нещасних не буде саме мене. Від цього усвідомлення сльози починають душити ще більше. Що ж я накоїла?

– Олесю, пробач мені! – згадки про подругу і погляд Даріуса, коли він впився у її шию, боляче шматують моє серце й сповнюють його некерованою люттю на того, кому хотіла допомогти. Або сюди краще підходить – відмахнутись, наче від нав’язливої мухи, ігноруючи власні передчуття. У цей момент я зовсім його не боюсь і без сумнівів накинулась би на нього, якби він з'явився поряд. Зараз я прагну помсти, прагну справедливості за смерть єдиної подруги. Не впоравшись із власним гнівом, я починаю трощити все навколо, що можу підняти, чи бодай штовхнути. Сльози не припиняються ані на секундочку.

 Важко повірити, та хтось у всій цій метушні встиг викликати поліцію, та вони приїхали, коли вже не було кого рятувати. Даріус пішов ще до їх приїзду і впевнена, що не залишив жодних слідів, які б вказали на нього. Та й сумніваюсь, що хоч якась інформація про цього монстра була у базі даних поліції взагалі. Чого не скажеш про мене. Та мені про це можна не хвилюватись, адже із цієї пастки я виберусь ще не скоро, якщо взагалі виберусь.

 Не знаю скільки часу я вже сиджу тут, адже кожна хвилина в цьому місці прирівнюється вічності, та зауважую, що мені не надокучає ані голод, ані інші природні потреби. І від цього усвідомлення на душі стає ще важче, адже живі люди повинні їсти й пити. Можливо, я разом з усіма померла в новорічну ніч й моя душа застрягла у цьому місці через відчуття провини. Та від цього усвідомлення легше не стає.

 Я вирішую якось позначати дні, які проводжу у цьому замкнутому середовищі. Мені в поміч частина вікна, яке видніється звідси й виходить із хати на вулицю. Кожного разу, як за вікном світає, я малюю на стіні паличку. Я не звикла опускати рук, тому, коли паніка змінюється станом цілковитої апатії, я вирішую шукати в цьому місці хоч якісь зачіпки, які б допомогли мені вибратись хоч на кілька секунд. Даріусу це якось вдавалось й він ходив поміж людей, хоч його й не бачили. Значить і я так зможу, якщо зрозумію, що для цього потрібно робити. Хоча, він зовсім не людина. Люди не впиваються своїми зубами у тіла інших й тим паче не п’ють їх кров. Перед очима досі спливають ці жахливі моменти, спогади, які залишаться зі мною назавжди. Як тільки я намагаюсь заплющити очі – одразу бачу його усміхнене обличчя в оточенні бездиханних тіл моїх співробітників й друзів.

 Коли із черговим світанком я малюю вже восьму паличку, помічаю, як в опечатану поліцією хатину входять троє незнайомих чоловіків міцної статури. Вони зовсім не схожі на поліціянтів чи на будь-кого з інших правоохоронних органів. Всі троє із похідними ранцями за плечима, та їх одяг не схожий на одяг звичайних туристів. Та головне не це, а те, що вони одразу з порогу прямують до мене, тобто до картини, на якій швидше за все тепер моє відображення, або ще щось. Складається враження, що вони дивляться прямісінько на мене і під прицілом їх поглядів я боюсь навіть поворухнутись. Невже вони мене бачать?

 Найстарший із них, якому близько тридцяти п’яти – сорока років, жестом щось вказує іншому на картину і я не встигаю оговтатись від їх приходу, як якимось дивним чином один із них раптово з’являється біля мене. Я скрикую від несподіванки й переляку і впираюся спиною об прохолодну поверхню стіни. Він примирливо виставляє руки переді мною, наче вказує, що нічого мені не зробить.

– Хто ви? – тремтячим від жаху голосом запитую у незнайомця.

– Не бійся! Ми тобі не нашкодимо. Я Ленхарт, для друзів просто Лен.

– Мені вже щось подібне говорили перед тим, як я потрапила у цю пастку.

– Ми прийшли допомогти. Керан витягне тебе звідси, тільки тобі доведеться трохи зачекати. Щоб звільнити тебе, не очікуючи наступного року, потрібно перемалювати портрет. Керан – художник й впорається із цією задачею на відмінно.

– Це справді спрацює?

– Так. Я зараз піду, щоб допомогти братам й невдовзі побачимось вже на тій стороні.

– Ні! Не йдіть! Не залишайте мене наодинці. Я більше не витримаю! – починаю благати незнайомця залишитись тут зі мною, поки мене не звільнять. Понад тиждень на самоті в чотирьох стінах ледь не довело мене до божевілля.

– Гаразд! Як до тебе можна звертатись?

– Вероніка.

 – Я зроблю так, як ти просиш, тільки ти розкажеш, як тобі вдалось випустити клятого Даріуса, чи як він там назвався й зайняти його місце.

 Я киваю й він бере один зі стільців й сідає навпроти. З вигляду він доволі молодий. Років зо двадцять з темно-каштановим волоссям середньої довжини й світло зеленими очима.

– Ми з подругою були запрошеними у це місце на щорічний корпоратив, який проводить наш бос. Все почалось із проклятої картини, на якій всі бачили чудовий зимовий пейзаж, а я чомусь – світловолосого чоловіка приємної зовнішності. Зараз його зовнішність вже не здається настільки приємною, – задумливо продовжую, намагаючись стримати сльози. – Пізніше я побачила цього чоловіка, чи ким він є насправді, вже серед гостей й він відрекомендувався другом мого боса. Згодом я зрозуміла, що бачу його тільки я, а коли він ще й продемонстрував, як крізь нього проходять люди, я подумала, що збожеволіла. Коли я запитала в нього, хто його тут ув’язнив, він сказав, що його не ув’язнили, а намагались сховати від небезпеки.