Розділ 2. Незвичайне знайомство

— Привіт, Ніко. Не думав тебе тут побачити, — вдає щиру радість від цієї зустрічі мій колишній, ніжно утримуючи свою ляльку за руку. 

 Чорний класичний костюм й біла сорочка виграшно підкреслюють чудову фізичну форму, залишаючи місце уяві, а темне коротке волосся, акуратно зачесане назад, додає образу завершеності.  — Якого чорта, Ніко? Він тебе кинув, а ти тут слинки пускаєш — подумки обурююсь через власну реакцію на його появу. Зрештою беру себе в руки й натягую на обличчя маску цілковитої байдужості. Принаймні хочеться вірити, що в мене вийшло.

— Чому ж? Чудове місце для святкування Нового року. Я б просто не змогла таке пропустити, — видавлюю із себе подобу посмішки у відповідь, приховуючи бажання заїхати кулаком по його самовпевненій фізіономії, яка досі викликає у мене бурю почуттів. Ще зовсім нещодавно саме я була на її місці і як швидко спромігся знайти мені заміну. Цікаво наскільки його вистачить тепер.

— До речі, хочу познайомити тебе із моєю коханою, — вказує на дівчину поряд.

 Не найприємніша ситуація. Здалось мені це знайомство! Та я відкрито не виказую свого обурення, щоб не тішити його самолюбство й привітно простягаю руку для привітання.

— Вероніка, — співробітниця Максима.

— Таня — кохання всього його життя, — відповідає із підлою посмішкою на своєму заштукатуреному обличчі. Схоже Макс вирішив не тримати інтриги й розповів ким я була для нього раніше.

 Від цієї компанії мене вже трясе, та я намагаюсь триматись, приховуючи гнів за маскою люб’язності й щирості, яка ось-ось розлетиться на друзки. З кожною новою секундою поряд утримувати її вдається все важче.

— Сподіваюсь, ти весело проведеш час, — говорить Макс, а мені хочеться кинути йому в обличчя, що куди веселіше, ніж він зі своєю фурією, та натомість я спокійно відповідаю:

— Саме для цього я сюди й приїхала.

 Вони йдуть, а я чую незнайомий чоловічий голос позаду:

— Не найприємніша парочка!

— Ще б пак! — механічно погоджуюсь зі сказаним і тільки згодом до мене доходить, що не варто було говорити це в голос незнайомій людині.

 Я повільно розвертаюсь до незнайомця обличчям й помічаю чоловіка, який до найдрібнішої деталі відтворює персонажа із портрета. Мимоволі спрямовую свій погляд на злощасну картину й не можу повірити власним очам. Мене, наче вдруге за сьогодні громом шарахнуло. На полотні зображено зимовий пейзаж про який говорили Ярослав Євгенович з Олесею. Не можу зрозуміти що за бісовщина зі мною відбувається. Мабуть, тимчасове затуманення розуму через хвилювання.

— Щось не так? — помітивши моє сум’яття цікавиться чоловік.

— Все добре, просто… — запинаюсь, не знаючи що йому відповісти. — Ви власник цього будинку? — Зрештою вичавлюю із себе більш-менш логічне запитання, зважаючи на усе це божевілля.

— Даріус — друг Ярослава, — мило усміхається й беручи мою долоню, залишає на ній легкий поцілунок, від якого тіло вкривається сиротами.

 Вперше зі мною знайомляться у такій незвичній манері. До цього життя мене не готувало. Не думала, що у світі ще десь залишились чоловіки, які не бояться бути справжніми джентльменами, принаймні я таких досі не зустрічала. Та й ім’я в нього не менш незвичайне.

— Друг Ярослава Євгеновича? — перепитую, щоб переконатись, що ми говоримо про одну й ту ж людину.

— Саме так.

— Вероніка, — відрекомендовуюсь сама. — Працюю на Ярослава Євгеновича. Щиро рада знайомству. Приємна компанія мені не завадить.

— Приємною вона стала саме з вашої участі. Ви навіть не уявляєте наскільки я радий цій зустрічі.

 Цей харизматичний чоловік змушує мене ніяковіти й навіть допомагає позбутись неприємного відчуття після розмови із Максом. Можливо я занадто поспішаю і більшою мірою, намагаюсь насолити колишньому, дозволяючи Даріусу зі мною фліртувати, та він й справді справляє незабутнє враження, як і фантомний портрет із його обличчям. Схоже мені сьогодні краще не фантазувати, щоб не зустрітись ще й з іншими персонажами картин в цьому будинку.  

 Помічаю, як до нас прямує Олеся з обіцяним глінтвейном. Готуюсь вже відрекомендувати її новому знайомому, та коли вона протягує мені склянку із напоєм, від нього не залишається й сліду. Він зникає настільки ж раптово, як і з'явився. Мимоволі перестрибую поглядом з одного гостя — на іншого, та ніде його не бачу, а коли вкотре за сьогодні спиняю свою увагу на картині над каміном — від шоку впускаю склянку з рук, яка вдаряється об підлогу й зі дзвоном розлітається на друзки. Зимовий пейзаж знову змінюється зображенням чоловіка, з яким я щойно говорила. Відчуваю себе божевільною, а після розбитої склянки, яка привертає зайву увагу до моєї скромної персони ще й приниженою.

— Ти чого? — з щирим співчуттям дивиться на мене подруга. — За напій не хвилюйся, я принесу інший. – Одразу додає, помітивши мою розгубленість.

— Мені потрібно подихати. Щось недобре себе почуваю, — присідаю, щоб зібрати уламки скла й поспішаю до виходу. Від нервового напруження випадково залишаю поріз на своїй долоні й шиплю від пекучого болю. Біля виходу викидаю розбиту склянку у смітник, потираючи поранену руку. Поріз неглибокий, та доволі пекучий, що тільки додає неприємних відчуттів до моєї сьогоднішньої персональної колекції. Сподіваюсь Макс не бачив цього позору.    Не хочеться навіть уявляти задоволене обличчя його заштукатуреної подружки, яка насміхатиметься із моєї незграбності. На моєму тлі вона виглядатиме просто ідеальною.